"Пане бароне, вдавайтеся до пана Бога, — підніс свої каправі очиці гофрат-міністр; — ви ж знаєте, що сьогодні дуже важко добитись справедливості... Правдоподібно, між нами, марграфові Гессен-Касселя треба було рекрутів, яких він продає англійському королю Георгу III, щоб вони приборкували за морем в Америці бостонщв і массачузетців..."
Мені нічого було робити в Ганновері. Я зрозумів, що це все була підла пастка, придумана бандою всеєвропейських махінаторів-інтриганів, — кавалером д'Еоном, герцогом Брауншвейг-Вольфенбюттелем і всіми іншими, які хотіли якнайшвидше скінчити із цією докучливою справою, А я вже не міг, — кажу щиро, — я знітився. Я втратив будь-яку надію зробити щонебудь. Все було проти нас. Всюди була лише зрада, підступ, підлість.
Тимчасом управителі моїх контор нагадували про невідкладні мої справи в Аугсбурзі, у Венеції, у Відні.
Я, довідавшись, що ескадра графа-адмірала Орлова якраз увійшла у води Данії і прямує до Кронштадту, спішно виїхав до Відня для розмов з канцлером імперії Кауніцом про підвищення процентів від позики на перебудову Гофбургу.
ЕПІЛОГ
Реляція барона Шенка про останні події в зв'язку із спробами визволення Королеви Понтиди, як і діарій Юрія Рославця були таки збережені доброзичливим бароном Шенком та його нащадками. Нещодавно, пощастило нам також прочитати листа невдахи-петіметра графа Вонсовича-Врони, який з Америки дійшов до Кракова аж у 80-х роках 18 сторіччя; з листа цього можна було хоч дещо довідатись про дальшу долю нашого безталанного земляка Юрія Рославця.
Він, як і Вонсович-Врона та лакей Зогу були підступно схоплені і продані в солдати гессенським герцогом, який, як відомо, постачав рекрутів англійському королеві для приборкання заокеанської колонії. Після довгої і жорстокої плавби через океан, Рославець і Вонсович, та й далматинець Зогу, заковані в кайдани, опинилися в лавах корпусу генерала Вільяма Гова, але в битві під Бонкер Гілл вони перебігли на бік повстанців і вірно та самовіддано служили в революційній армії Джорджа Вашінгтона. Всі троє хоробро билися в баталіях під Брендвайн, Джермантавн, на Гаарлемських висотах, під Трентоном і Валлей Фордж. Згодом їх взято до окремого загону кавалерії Казіміра Пуласького і Юрій Рославець впав смертю хоробрих під Саратогою, геройсько б'ючись за свободу Америки.
Після війни Вонсович-Врона оселився в Бостоні, де був учителем французької мови, танців та гарної поведінки. Однак і там, як говорили пізніше очевидці і його застільні друзі, він не міг визволитись від давньої пристрасті — картярства. В одному ігорному домі в Кембріджі його обвинувачено в шахрайстві і затовчено пляшками.
Інші очевидці заперечували це і твердили, що він таки дожив свого віку як поміщик-плантатор, був особисто нагороджений конгресом за вірну службу в штаті Коннектікут. Його начебто обирано декілька разів суддею.
Якщо вірити його принагідним кумпанам, Врона любив розповідати за келихом вина про свої дуже секретні дії, пов'язані з історією нещасливої королеви Понтиди, відомої як принцеси Алі-Емет і графині Піннеберг. Як виходило з оповіді Вонсовича-Врони, претендентка була схоплена агентами Катерини II в Ліворно, відвезена і запроторена у Петропавловську фортецю, де й загинула під час повіді, що навістила Санктпетербург в 1777 році. Однак, за пізнішими розповідями служки Франціски фон Мешеде, Чарномського та Ріхтера, які були ув'язнені разом з нею, а після двох років звільнені, претендентка і самозванка вмерла просто внаслідок недуги, якою хворіла вже віддавна.
Такий був кінець княжни Дараган, княжни Володимирської, княгині Селінської і королеви Понтиди — правітчизни Прометея.
ПРО РОМАН ЮРІЯ КОСАЧА "ВОЛОДАРКА ПОНТИДИ"
Кілька років тому Даніїл Гранін казав мені, що на той момент його більш за все цікавив секрет невмиручості "Трьох мушкетерів" Дюма, бо він і сам збирався писати книгу у дусі "Трьох мушкетерів". Читаючи рукопис Ю. Косача, я пригадав цю розмову з Граніним, тому що те, що він написав, теж поєднання історичного, пригодницького, навіть "шельмівського". Кажуть, ідеї, коли вони дозрівають, носяться у повітрі. Мабуть, це насправді так, якщо письменники, що живуть на різних кінцях планети, до того ж письменники поважні, ерудовані, талановиті, виявляють зацікавленість до певної художньої форми. Може, форма ця і не є такою вже "легковажною", якою всі ми звикли її вважати?
Темою для свого роману Ю. Косач обрав одну з найтемніших, найтаємничіших сторінок історії російської імперії. Йдеться про так звану княжну Тараканову — жінку невідомого походження, "самозванку", яка, твердячи, що є дочкою Єлізавети Петрівни і її "законного", хоча й не проголошеного офіційно, чоловіка графа Олексія Розумовського, претендувала на імператорський престол у Санкт-Петербурзі. Таракановою вона себе сама ніколи не називала, хоч і прибирала безліч імен (Єлізавета II, володарка Понтиди, мадам де Тремуйль, княжна Володимирська, графиня Піннеберг тощо), подорожуючи по Європі і шукаючи підтримки при французькому, німецьких, італійських дворах. На політичному горизонті вона з'явилась у 1772 році, а у 1775 вже була обманом схоплена адміралом графом О. Г. Орловим-Чесменським, головнокомандуючим російською ескадрою, і вивезена до Кронштадту. Далі її слід загубився у казематах Петропавлівської фортеці. Короткий і незначний, начебто, епізод у світовій політиці. Але боротьба політичних пристрастей навколо імені "самозванки" тільки розгорталася. Свого апогею вона досягла через багато років після її ув'язнення і смерті. Жоден з російських самодержців — прямих нащадків Катерини II — не лишався, та й не міг лишитись, байдужим до цієї справи. Для Миколи І вона була не менш важливою, ніж справа декабристів, і він вимагав від графа Блудова вести їх одночасно і з однаковою ретельністю.
У Західній Європі друком виходило безліч книг — наукових, псевдонаукових, художніх — у них твердилось, що княжна Тараканова — справжня дочка Єлізавети і таким чином легітимна спадкоємниця Петрового трону. Навіть якщо вона й незаконнороджена, то й так має більші права на корону, ніж "узурпаторка" Катерина. Дехто з авторів цих книжок, спираючись на досить слушні розміркування, доводив, що княжна Тараканова — дочка Єлізавети не від Розумовського, а від Ів. Ів. Шувалова. А сам Шувалов — нібито син Анни Іоановни. Таким чином, в особі "самозванки" з'єднувались лінії Петра і його старшого брата Івана, що могло б покласти край давнім суперечкам.