Таким чином, нас залишилось всього четверо, не рахуючи, звичайно, Шенка та його ватаги гайдуків, яким також видно не вельми хотілось, як видно, встрявати в нашу веремію і мабуть мріялось дременути якнайшвидше. Зогу, — бідолаха, на якого я покладав найбільше надій, лежав у каюті, постогнуючи. Христанек зранку щез, бо він, як передбачалось, мав зустрінутися з графом де Аггіара і дати нам знак у відповідний час. Фрегат "Три святителі" стояв з напівпогашеними вогнями навідшибі. Бенкетування відбувалось вже з полудня на "Трьох ієрархах", де сурмили сурмачі, спалахнули лампіони у різних кольорах. Наскільки дозволяла густюща мряка, до адміральського судна прибували безпересталі шлюпки, везучи всіляких іменитих гостей та й, без сумніву, англійських жердястих молодиць, які прибували аж з Лондону, хоч би на пожнив'я того празника. Дідько з ними! Я стояв на кермі "Вільгельма Оранського" і нетерпляче чекав ночі, хоч в такому тумані, що залягав увесь рейд, важко було відрізнити день від ночі. З побережжя долітали п'яні вигуки, раз у раз спалахували фейєрверки, здіймались угору, містерно виписуючи на небі вензелі короля Георга III і імператориці Катерини II.
З Христанеком ми домовились, що в одинадцятій годині, коли змінять вахту, ми продеремося крізь імлу і будемо чекати гасла біля керми "Трьох святителів". Барон Шенк залишався на борту нашого судна, яке було б готове до відчалення як тільки ми прибудемо з княжною. Вонсович і абат Гронкі охляли як мокрі півні; з їхніх мармиз було видно, що вони, зморені морем і мрякою, хотіли б бути найшвидше у Венеції, за якою зітхали. Я підбадьорював їх як міг. Вони мовчали та либонь подумки дорікали собі, що попали як сливка в борщ у це діло, вважаючи його заздалегідь пропащим, а мене причинним сновидою. Я гірко посміхався, думаючи собі, з якою ж то я кумпанією задумав визволяти королеву Понтиди! З боягузами, мочи-мордами, свищохлистами, балакунами, які, курам на сміх, вміли тільки вештатись по коршмах та веселих домах! Де вже там постояти їм, не те, що за іншого, але хоч би за себе. Навіть в очах Шенка, де таїлась мудрість лихварів, купців і ділків, проглядував глум наді мною. Я ж був певний, що коли б нам пощастило, ця хитрезна бестія, не гляне навіть у мій бік. Всі ці думки серед заімленого дня були не надто веселі. Але, коли я згадав про мою княжну, таку безталанну, таку самотню, яка, ганебно обдурена, попала в бран [що там казати — і при моїй безглуздій допомозі]; про те, що вона голубка, приречена дивитись на світ крізь заґратовані вікна, то я забував про всі інші справи, а прагнув тільки одного — визволення княжни.
Ось так, на невеселих роздумах, сходив мені день. Було ще багато часу, а ми як очманілі сновиди блукали по палубі, тинялись серед клятої мряки і пізнавали один одного тільки, коли сходились впритул. Голоси лунали приглушено, неначе здалеку. Ледви блимали світельця, охляло звисали вітрила, чекаючи вітру, увесь наш корабель височився в імлі як примара. Гомін бенкетарів то наближався, то віддалявся і, хоч кораблі стояли на якорях таки далеченько, здавалось іноді, що вони зрушили з місця і йдуть, немов той Летючий Голандець, просто на нас. Але це була тільки витівка тієї злощасної англійської мряки.
Присмерк і ніч сприяли нам; в цій мряці і в темряві було порожньо і гірко як у чортовій пельці. Без сумніву, Христанек і де Аггіара вже діяли на "Трьох святителях". Ми спустили на воду човна і в ньому, обмотавши весла шкаматтям, поволі плили крізь густу мряку. Я прихопив шпагу і кортика, два пістолі заткнув за пояс, роздав зброю моїй безталанній команді — Вонсовичу і абатові, які тремтіли, чи то з холодної вологи, чи з переляку, та чотирьом Шенковим юнакам, з яких найбільше надій я покладав на фламандця Гастона, дебелого рибалку з веселими очима. Шенк казав, що ці телепні вже на його службі давно і він їм вірить. Пошепки, із-за шканців дідок давав нам останні накази та обіцяв своїм одчайдухам по жмені дукатів, якщо привеземо княжну. Без найменшого шереху, мовчки, немов закляті, ми відчалили від нашого бріга і серед мряки, яка стала ще густішою, поплили до "Трьох святителів". Цей фрегат стояв недалеко від Еддістонського маяка, серед кількох бригантин і брандерів, які були такі ж самі як і він мовчазні, взяті імлою, та бовваніли серед сутужної тиші.
Все нам начебто сприяло. Здалека — з "Трьох ієрархів", "Всеволода", "Мироносця" долітали відлуння музики і гомону, але видавалось, що це було далеко, на добрі сто гонів від нас. Ми сновигали поміж мовчазними, сліпими суднами, тихесенько, без найменшого виплеску хвилі, безшелесно підійшли до "Трьох святителів". Це був громіздкий фрегат, з вишкіреними жерлами коронад, що виглядали з люків. На кермі похитувався ліхтар і осяював вирізьблену подобу медузи, що посміхалась до нас мертвими очима. Декілька вікон на нижній палубі мерехтіли кволими світельцями. Там мабуть перебувала княжна та й імовірно інші в'язні. Треба було чекати. Гастон і решта нашої команди склали весла. Човен злегка гойдався на чорній воді, але нічого не було видно, навіть на декілька сяжнів. Ніхто нас не міг бачити, бо ми принишкли в суцільному мороці. Я наказав пошепки, щоб усі тримали зброю напоготові. Якщо б на борту виник якийсь заколот, то треба було б негайно поспішати на відсіч. Але на борту неначе вимерло. Мене підбадьорило те, що аж до самої води з судна звисав трап, а це означало, що Христанек і де Аггіара не дармували і на всякий випадок заздалегідь приготували все до втечі. Поглянувши на моїх супутників, що сиділи закаменілі, я знов пошкодував, що взяв із собою Вонсовича і абата: вони аж посиніли, зуб у них не попадав на зуба, душа їм либонь пішла у п'яти; таких боягузів мені ще не траплялось бачити. Знов я пошкодував, що не було між нами Зогу; той далматинець таки був одважний. Проте я починав непокоїтись, бо чому ж так забарились де Аггіара і Христанек? В порту вже вибило одинадцяту годину, вахти без сумніву вже змінились на другому кінці судна. А на кермі хитався ліхтар і з мряки виринала зловісна медуза.
Втім крізь мряку, між примарами-кораблями, я виразно почув виплеск хвилі і рівномірні удари весел. Я надслуховував; до нас безумовно наближались. Незабаром замерехтіло жовтаве світло. На нас ішла шлюпка. Леле! Не доставало тільки того! Я стиснув руків'я шпаги і вихопив пістоля із-за пояса. Напоготові були Гастон і наші веслярі. Світло від ліхтарів дедалі ясніше прорізало мряковину. Нарешті, із-за лівого борта "Трьох святителів" показалась шлюпка з гуртом солдатів. По їхніх оранжевих мундірах я пізнав констеблів з полку Нортумберленд герцога Корнвалля, які несли поліцейську службу в гавані. Дебелі матроси дружньо працювали на веслах. Напереді стояли два офіцери і один із них, вказуючи на нас, вигукнув: "Ось вони! Ні з місця, ланці!"...