Але, недоходячи до "Герцога Брабанту", крізь туман, що густим молоком заволікав береги, ми почули гомін. В заулку, у меркому відсвіті вогнів з таверни, серед туману вовтузилась громадка моряків, що, лаючись, дубасили якогось чоловіка. В тумані виростали їхні дебелі постаті, а той чоловік вже лежав, зойкаючи на землі. "В чому справа, мінгери?" Спитав я. "Треба провчити шахрая, — сказав шведський шкіпер, — третю ніч чикрижить падлюка добрих людей значеними картами!" І бевзь, з вусами як у моржа, чоботиськом штовхнув лежачого. "Змилуйтеся, людкове..." — лементував бідолаха. Голос видався мені знайомим. Я вихопив ліхтаря у другого морця і присвітив. Отакої! В грязюці, тулячись до муру, лежав ніхто інший як Христанек! Видовисько було жалюгідне; каптан його був подертий, мереживо на рукавах висіло шматтям, перука з'іхала на бік. "Кавалере Рославець,— пізнав і він мене, — рятуйте, прошу вас!... Княжна..." Не сказав би я, що у мене до нього було співчуття. Він надто багато лиха мені заподіяв.
Так і треба було цій нікчемній людинці; котюзі по заслузі. Але, коли він, благально простягаючи руки, згадав про княжну, я не сумнівався, що шальвіра знає про неї більше, ніж ми. Я вговтав моряків, сунувши їм у руки жменю дукатів, випросив бідолаху собі, бо начебто у нас були свої порахунки. Шкіпер був доброго серця, залишив бідолаху, та й подався пити за моє здоров'я із своїм гуртом, а ми підвели суцігу і взяли поміж себе.
Добре, що барон Шенк ще не спав, а порався із своїми паперами.
Незабаром Христанек, ця облізла, бита мармиза, сидів серед нас і розповідав нам свою історію, хоч і малоймовірну та крутійську. Він не дивився нам в очі, мабуть з перевтоми чи з переляку, напевно гадаючи, що з вогню попав у полум'я, бо й Шенк знав його по давніх справах та й у мене були причини, щоб порахувати йому костомахи. Але самозрозуміло, зараз було не до того. Харпак Христанек, одійшовши трохи, коли йому змито з грязюки пику, підбадьорено вином, став певніше себе почувати і навіть показав шовкову хустину з вишитими на ній літерами "Е. С." ("Елисавет Секунда"), яку я вмить пізнав, бо хустина була безсумнівно княжни. Коли я його запитав, як він змайстрував, щоб у Ліворно не попастися в пастку разом з княжною, він розповів, що ще напередодні бенкету на нього і на одного ченця вже чекали сердюки з тосканської поліції, арештували їх обидвох і повезли в Рим, щоб передати у Ватикан, таємній канцелярії. Проте по дорозі йому пощастило втекти і він дібрався до Неаполю, до королівства Сардинії, звідки, довідавшись про все, що скоїлося в Ліворно, від знайомого каталонця, вирішив пуститися навздогін за княжною, щоб її рятувати. На каталонській шхуні він, мовляв, дібрався до Барселони, а звідти, всілякими шляхами, то на мулах, то на волах, подаючись за монаха-францісканина добився до Ліссабону, знаючи, що туди прямує ескадра Орлоиа. Бо ж, розповідав він, ще в Ліворно він здружився з португальським моряком на службі у Орлова, на кораблі "Три святителі", якимсь лейтенантом-ад'ютантом графом Олівейра де Аггіара, що йому багато дечого розповів, зокрема про курс ескадри. Як видно, шальвіра з плутягою завжди злигається. В Ліссабоні він розшукав де Аггіару, бо ескадра стояла там деякий час. Цей граф Олівейра де Аггіара запропонував йому, — Христанеку, допомогти у викраденні княжни, але за добру нагороду та за обіцянку, що він, втікши з корабля, матиме запевнену службу в будь-якій іншій ескадрі. Він, мовляв, історію княжни знав і навіть сам її вартував, тільки вона зараз— не на "Трьох ієрархах", а на "Трьох святителях", стережеться в каюті з заґратованими вікнами, зразу ж під кермою. Пильнують її, мовляв, добряче, поночі, однак, випускають під караулом подихати повітрям, але вона нездужає і, якщо її не визволити якнайшвидше, то може й минутися. А хто ж не минувся б у неволі, від самої лише журби?
Христанек, цей слизняк, замовк, а кожний з нас, один за одним, перепитував невдаху з такою наполегливістю, що він, як той в'юн, намагався не збитись з розповіді. Я вважав, що розповіді про Неаполь та Іспанію були звичайним бахвальством та, що, не стільки в справі княжни, як для рятування власної шкури від поліцейських яриг, він дременув з Італії.
Однак, усе, що стосувалося Ліссабону та його пересправ з тим де Аггіарою, видавалось імовірним. Адже, якщо б з тим португальцим де Аггіарою можна було договоритись, то це значно полегшувало і міняло наші плани та мало вигляди на успіх.
Шенк ходив сюди і туди по кабінеті і мовчки та уважно слухав, хоч з виразним недовір'ям, розповіді шальвіри. "— А скажіть, кавалере Христанек, — нарешті стрепенувся він, як це ви аж з Ліссабону дібрались до Роттердаму та й навіщо, власне? Все ті самі історійки з тисячі і одної ночі?..."
Проноза зніяковів, стулив як заяць вуха, а далі почав гугнявити, що він, бажаючи визволити княжну, а не маючи 50.000 реалів, яких цей португальський графюга жадав від нього, вирішив податися геть, до приятеля Доманського, що був у ласці марграфа Гессену Карла і небезвідомого графа Сен-Жермена, та з їх допомогою полагодити справу з Олівейро де Аггіара в Англії, куди саме спрямовувалась ескадра графа Орлова.
"— І от під час цієї подорожі, — посміхнувся допитливий барон Шенк, — вас спіймано на шулерстві в ігорному домі "Герцог Брабанту"...
"Це не зовсім так, ваша вельможносте, — забелькотів мартопляс, – це була помилка.—Труднощів моєї подорожі з Ліссабону до Роттердаму не опише ніякий письменник, навіть із славою пана Вольтера. Я був доїзжаючим, форейтером, лакеєм багатьох панків, що живуть на зразок пана Джакомо Сейнгальта Казанова; моє ім'я було з політичних причин на списку шпиків маркіза Шуазеля, але я таки добився інкогніто до Парижа і до Роттердама, незважаючи на те, що у мене в кишені не було аніодного екю. Мені доводилось виступати в ролі штукаря, відгадувача чужих думок, жонглера і навіть поета, бо я теж писав оце у Ліоні мадригали на честь дружини маркіза Фонтенелля... Опинився я нарешті в Ротердамі без одного цехіна і хіба треба дивуватися, що з усіх способів здобування грошей я вибрав найбільш придатний: гру в фараона та в ланскне..."