За цим залунало, аж сволоки затрясли "Віват" і "Ур-ра", "Віват Єлисавет Секунда! Віват граф Олексій Орлов!" "Ура імператориці Єлисавет Олексіївні! Ура Олексію Григоровичу, батькові і орлові нашому" і всі здіймали келихи.
А він, промовець, пити міг здорово. Він дудлив шампанське та й оковиту з кубків, що звуться по біблейськи Регобоам та Еробоам, причому перший має 156 унцій, а другий 104 унції. Кожний з нас випивши два такі поставці, звалився б під стіл, а цей мочиморда ані оком не моргнув. Інші флотські офіцери та й іноземна потолоч як консул Дік і іспанські та англійські мореплавці пили з розвагою, деякі навіть мішаючи з водою і посилено закусуючи, а цей Бакхів і Венерин синаль був як бездонна бочка, хльостав безпересталі і не хмелів ані на крихітку.
Серед того гармідеру, який счинився, коли діонізіак по доброму взяв усіх гостей у бран, промовляли ще Афендик і Чарномський, але мало хто їх слухав. Афендик — хитра бестія, розпочав здалека, від Перікла і Тарквінія, про те, як то гуси врятували Рим і про всілякі інші казочки, приплітаючи до цього історію княжни і, величаючи Орлова вони, мовляв, здійснять заповідну мрію — імперію розширить від Санки-Петербурга до Візантії і від Балтійського моря до Індії, а Чарномський, цей миршавий шляхтюра, запевнив, що все панство Річіпосполитої шаблями своїми стане за княжною, а Орлова порівнював з Брутом, який, в ім'я публічного добра не спиниться перед фальшивою могутністю Цезаря. Ще декілька голоштаньків з польської і нашої шушвалі поривалися до слова та белькотали нісенітниці, але ніхто не хотів їх слухати, а брався далі до орвієто і до токаю, заїдаючи труфелями і серниною, бо лакизи не переставали вносити паруючі і все нові страви. Княжна глянула була притьмом на мене, скосивши очі, мабуть хотіла, щоб і я щось сказав, але навіщо мені було хизуватись перед п'яною наволоччю? У мене були свої думки і з-біса зовсім не святковий настрій.
Думки були хмарні. Слухав я того царициного адмірала і графа і думав собі, що це хвалько, порожнє барило, яке загордилось, бо об панський тин терлось, що це звичайна ворона, а бундючиться мов орел. За розум цього бицюгана я не дав би й шеляга. Це такий, що раз задер носа, то його й коцюбою не достанеш. Яка ж, до дідька, це була презентація, коли назбиралось всілякої каналії по парі і в думці було тільки, щоб надудлитись алікантом та мальвазією, нажертись журавлятини та севрюжини? Як можна було, роздимати такі міхи, коли не тільки синиці, але й горобця ще не було в жмені? Яка це політика, який це розум державний, коли не тільки в цьому задимленому палаццо, але й скрізь на вулицях та майданах тільки й мови про те, щоб зсадити Катерину і посадити на престолі Єлисавету? Як цей хвалько і пустодзвін уявляє собі це все? Невже він гадає, що Като та й прихильні їй європейські потентати сидітимуть, склавши руки, коли йдеться про таке діло?
Можливо, що на мене діяло ще й те, що княжна, вже без уяких сумнівів, і всією душею довірилась цьому вельможі-бабодурові. Можливо, що це були заздрощі. Але чорна розпач і якесь передчуття оволодівали мною. В той час, коли мій настрій помітно гіршав, навкола мене дедалі гучніше розбещувались бенкетарі, їх розпалені і п'яні мордяки виринали переді мною крізь багряний, чад. Вищих офіцерів ескадри щось вже не було видно, розважалися молодші, що були либонь постійними співбесідниками графа, бо і вони його не вшановували, на мою думку, як пристоїло б він в нічому їм не дорікав. Про римських абаті та польських панків нічого було говорити — їм вже було море по коліна. Напившись і нажершись вдосталь, вони і співали перебаранчаючи хорові, і чоломкалися, і брязкали шабеліками та повставцями, п'ючи то за те, то за друге, я бралися до фльондр, також не в міру хмільних. Корілля Олімпіка, ота поетеса, розсобачившись вкрай, вихопили у одного музиканта арфу та пробувала вигравати та проказувати свої вірші, вдаючи старовинну Сафо, але знітилась і простяглась на отомані. Інші, добряче нахлиставшись різних вин, оті всілякі Морозіні, Песаро та Фоскаріні, не кажучи про зовсім розхристаних римських марчез (та й полячки не далеко від них відкотилися) обіймалися з офіцерами, верещали і кувікали, неодна бралася бігти в сад д'Есте, де вже темніло і тільки денеде блимали лампіони і ліхтарики.
Як на те музика греміла, а хор вдарив пісню:
Гром победы роздавайся,
Веселися храбрый Росе...
написану, як відомо, Гаврилом Державиним і од якої аж дрижки брали, коли її співано дужими голосами. А що граф, видно, цю пісню любив, то її співано декілька разів і він тоді підводився та й сам, з здоровенним келихом шампанського в руці, ревів мов той бугаїще і всі, хто був за столом, підхоплювали так що аж шибки у вікнах палаццо д'Есте тремтіли. Автім співали й інших пісень, а між ними як ударили "Гей, мати, гук-гук, де козаки йдуть...", а потім "За світ встали козаченьки в поход сполуночі...", та з підсвистом та з переливами та з таким завзяттям, що мені аж моторошно і маркітно стало. Нагадали ці пісні мою любу Україноньку, степи наші безкраї, і бори-ліси, і широкий Дніпро-Славуту, і Десну, і Сойм, і Єсмань, і Бакланівщину мою рідну, і підошло мені до горла і сльози покотилися з очей моїх. І стало мені так осоружно сидіти в цьому чаді та дивитись на ці відьомські і чортячі мармизи, що я притьмом вийшов з-за столу та пішов собі на терасу, оплетену виногроном, яка виходила в густий, запущений сад.
Там, біля балюстради стояв адмірал Арфа, мій земляк та ще зо три-чотири молоді офіцери, покурюючи глиняні люльочки. З них, як мені казали, були мої земляки, чи не з Полтавського полку. Мабуть і їм настогид той діонізіак, бо вони перешіптувались, дивились на зірки, що виглядали із-за піній, і позіхали. Вони замовкли і позирали на мене і дивним, хоч не сказав би, неприязним посміхом.
— А ось і наш козарлюга, — набив свою люльочку Арфа, — наш кавалер Рославець, як бачу. Знав я вашого батечка, юначе, знавав; ми з ним кампанії під Кюстріним і Кунерсдорфом ще за покійної матінки Єлисавети Петрівни, гай-гай, відбули, ще тоді, як у охочекомонних служили, бачиш... Кремезний це був дідок, ровесник мойого батька. Очі його подобріли, він глядів на мене і приязно і насмішкувато. Також і його субалтерн-офіцери, з яких один був Гамалія, а другий Головня, третій, той славний Ільїн, споглядали на мене так, немов чогось не доказували, а чимсь подумки втішалися. Я зніяковів: мені хотілось їх розпитати про неодне, але якось взявся я несмілістю. Ми погуторили про те й про се, але розмова, видать, не клеїлась. Мило було дивитись на цих людей з одвертим обличчям, міцних і загартованих, таких далеких, бувши в бурях і на морях, від тієї галайстри, що бенкетувала в палаццо.