"— Гріш їй ціна, цій Таїнї, — скипів я, — цю свиноту розігнати б канчуками, щоб не паскудила подоби людської..." Афендик підняв, наче перестерігаючи, свій палець.
"— Не так швидко, кавалере, ого-го! Ви не знаєте з ким матимете діло. Змова ця повсесюдна, всемогутня і все-секретна. До неї належать королі, княжата, філософи, міністри, і всі, хто словом і ділом може послужити здійсненню великої реформи..."
"— А як ви, поштивий мості Афендику, — засміявся я, — чи ви, бува, також у списку "адептів великої змови?..." Проноза посміхнувся й собі.
"— Де там мені, кавалере Рославче! Я—маленька людина і признаюсь, над дерзотність мудрствующого волію невідучість. У віці розуму, кавалере, я покидьок темного минулого А попав я, прихопивши вас, на це зборище тільки завдяки доброму приятелю Івану Єгоровичу Шварцу, нашому супутнику недавньому. Це, зважте в Москві і Петербурзі велиш людина, та й ранг його немалий: це один із Великих Братів; його вельми шанують, де треба. А тепер він подорожує по Європі... Що ж до мене, то, кавалере, голова болить від цих усіх адонірамів, люциферів та абідалів..." лисюра посміхнувся, роблячи з себе дурника. Але на дурника він не скидався. Я його просто з мосту спитався, яке ж відношення княжни до всього цього змовницького чортовиння.
"— Данина моді, нічого більше, повірте, — позіхнув Афендик, бо й справді був пізний час, — я не думаю, щоб її допустили навіть до Ордену Дев'ятьох сестер, а щодо чортовиння і до поклонів на пошану Баффомета, тобто безіменного Єства, серед народу відомого як Сатани, то, пробачте мені, це тільки жіноча цікавість. Чом же їй не познайомитись з практикою сатанопоклонства? Жіноцтво, — захихотів пройда, — славиться своєю допитливістю..." Я змовчав, бо був певен, що шальвіра нічого істотного більше не скаже. Але мені засвітало. Я збагнув, що я — тільки тріска на великій, бурхливій хвилі. Все було неспроста. У високому світі, за допомогою всіляких шальвір і таких дурників як я, довершувалась інтрига: хто кого? Проти були потентати цього світу — не тільки Людовики і Фридрихи із своїми міністрами і кардиналами, не тільки двори у Відні і Вестмінстері, проти була уся ота зграя темних, хоч і високопоставлених ділків, об'єднаних у різних секретних товариствах взаємної поруки. Найбільший з них розставляє мов на шаховій дошці нікчемні фігурки, аби здобути для себе та й тих, що будуть після них, якнайбільше влади. Що їм народи, чернь! Влада — їх мета і вони не шкодували для її осягнення нічого. Були рушієм життя — не високі мрії філософів, не мудрування мудреців, не подвиг маленьких людей, що вірили в честь і самопосвяту. То ж невеличким гвинтиком у тій могутній конструкції, що порушалась не витівкою учених як Ньютон, Аркрайт, а ненавистю, злобою і жадобою до володіння, була княжна Дараган, королева Понтиди, яка, неначе тая Коломбіна у комедії мессіра Гольдоні могла б зіграти свою невеличку роль і разом з Вельзевулом провалитись крізь діру у театральне підземелля...
Але я затримав ці думки про себе. Коли карета спинилась біля церкви Санто-Сальваторе, я, не прощаючись з Афендиком, зіскочив. Зорі заповідали вже світ.
Проте мені було не до сну тієї ночі. Жінко, чи я збагну коли-небудь твою істоту? Я бачив мою княжну в богомільному настрої, босу і біля "Пієти" у Ватікані. Але вона ж стояла і перед олтарем Баффомета-Сатани та просилася, щоб її покладено на жертвенний камінь Ізіди! Крихкість — ось ім'я тобі, жінко...
Як княжна, так і я, ми не належали до якихсь святох. Мене, правду сказавши, від того верне. Я ніколи не займався пі кабалістичними розрахунками, ні алхімією, ні гороскопами — адже ж живемо у сторіччі всевладного розуму! Тільки і ємна людина шукає розради у всілякому чортовинні. Цур і пек йому! А може княжна справді вірить в те, що треба ставити і чортові недогарок? Може вона таки справді і породи бісиць і відьом з Лисої Гори?, Ні, тут у тому чортовинні мені не розібратись. Наламаєш тільки лоба, але до правди не доберешся. Ні, тут справа не твого розуму, друже; скажи собі отверто, так, як казав поет Торквато Тассо, блаженної пам'яті: "кожна жінка пошиває довірливих у дурні. Вона вводить їх у рай, а попадають вони в пекло".
Вже за вікнами світало, коли я знітився од своїх дум і поринув у важкий сон.
5
Наша подорож до Пізи була тріумфальною. З палацу Спада нас виїхало з двадцять карет. Княжна, що проголосила тепер себе "принцесою Дараган", не кажучи про інші титули, (які повторювано покищо надто дискретно), взяла із собою крім домашньої челяді, ще зо три десятки зовсім випадкових людей. Навіщо вони здалися? З одного боку — княжна мабуть хотіла блиснути таким великим двором, з другого — до неї самі прибилися всілякі особи, що вбачали з цієї подорожі користь і для себе. Крім цируликів, лікарчуків, що хизувалися, начебто вони безболісно рвуть зуби, і лакеїв, якими командувала все та сама Франціска фон Мешеде, було тут галасливе гроно всіляких вертихвісток, польських і італійських, враз із своїми чічісбеями. Була тут опецькувата донна Марія-Магдалена Мореллі, або як вона себе називала "Корілля Олімпіака", що величала себе поетесою була весела вдова венеціанського прокурора Єлисавета Фоскаріні, що ганялася за своїм другим чоловіком, сеньором Божо, який її обдурив і втік, були карані за шахрування в картах Анета Моросіні і Коара Песаро, а також пристаркувата Люкреція Нані, що тримала по різних містах шахрайські ігорні доми; була Маріна Загарола — Роспільйопі, яку малювали всілякі богомази в Римі і у Флоренції оголену і оточену лебедями та янголами; були полячки — самозванки, що називали себе Любомірською і Собєською та ще кілька дзиг. Всі вони себе величали прінчіпесами, марчезами і контесами, а на ділі це були здебільшого відомі причепи-придзингльованки, що явно і неявно промишляли найстарішим в історії людства ремеслом, більшість з них були вже добре підстаркуваті, не втрачали надій ще підчепити якогось телепня з добре набитою калиткою.
В першій золоченій кареті, присланій графом Орловим, подорожували княжна Алі Емет, Афендик, резидент д'Антіччі, Франціска фон Мешеде, Христанек і я, а за нами тяглися карети з Доманським, Рокатані, жевжиками, агентами Радзивіла, та всілякою іншою шушваллю. Кардинальські підшептувачі, абати і пара ченців їхали окремо, посадивши із собою, начебто для побожного напучування, кілька марчез. Кінно їхали форейтори і лакеї, а позаду всіх карети з челяддю, якій було всеодно куди їхати і за чим.