Ось так я роздумував і споглядав на княжну, прагнучи розгадати її, а тоді підвівся Афендик і попросив у гостей слова. Довгий його носяра від вина почервонів, крізь окуляри засвітились хитрі очиці, він підійняв келиха і запропонував випити за здоров'я королеви Понту, імператориці всіх Русей Єлисавет II (Dei Gratia) та ще за одну велику постать, яка жалує, що вона не бере участі в цьому такому вибраному і шановному гроні.
Як і треба було чекати, все заворушилося, бо хотіло знати, про кого йде мова. Княжна поглянула на мене і її очима майнув той самий відсвіт, який мене збентежив тієї пам'ятної ночі.
Кована на всі чотири, бестія — Афендик, сказав, волів би попросити до слова мене, як справи усієї "спірітуса мовенса". Тоді всі вперли в мене зікри, посоловілі від вина, але ще тямущі, найпаче ж Радзивіл, який так і застиг мов бованець з келихом у руці, сяйній від діамантів. Нашошорились і штукар-маг Доманський і Христанек. Я озирнувся, немов хотів переконатись, чи крім присутніх нема тут тіней давніх власників палацу Спада, в стінах якого не одному гостеві довелося під час такого ж бенкетування проковтнути отруту або бути простромленим стилетом.
"Ваша величносте, Єлисавет Олексіївна і ви, шановна громадо, — підняв я високо келиха з іскрястим, прозоро-багряним, важким вином, — вип'ємо за вас, королево Понтійська і за того, хто свою кебету славного полководця, свою рицарську шпагу і довірені йому збройні сили віддав вам під накази..."
"— Хто ж це такий, пане коханку, — вигукнув Радзивіл, — кажіть мерщій!"
"— Його світлість, головнокомандуючий російською ескадрою на морях Тиренському, Егейському, Адріатицькому і Середземному, переможець з-під Чесми і Хіосу — славетний граф-генерал-аншеф і адмірал Олексій Григорович Орлов!"
Всі остовпіли: мої слова були для всіх як грім з ясного неба. Дехто подумав, що я це сказав може з-п'яна і замахав руками; сідай, мовляв, чоловіче. Тоді підвелась княжна і підтвердила сказане мною та сповістила, що графів секретар пан Афендик передав їй власноручну епістолярію графа Орлова з запрошенням про прибуття у його палац у Пізу на презентацію.
— Ура! — закрякав Афендик, — ура владарці Понту!
— Ура графові і адміралові його світлості Орлову! Віват! Вигукнув я і зі мною Афендикові писарчуки. Тільки дехто підхопив наші вигуки, але більшість сиділа отетеріла і тільки викарячувала на нас збентежені очиська; хтось гоготів, хтось дзенькотів келихами. Я не вважав потрібним такій різношерстній галайстрі, та й при такій п'яній оказії, розповідати про всю справу. Вистало з них того, що сказано, бо ми вже домовилися перед тим з Афендиком, що нашу справу треба позбавити секретності. Не було сумніву, що шляхтюри, кардиналові агенти, резиденти і шпигуни різних держав, насамперед Відня і Парижа, рознесуть вістку повсесюдно. Чи це було добре для справи — не знаю. Афендик позирнув на мене з-під лоба, із своєю звичною облесною усмішкою.
Цікаво, що на це скаже тепер Феліца у Петербурзі та її друзі?
Галайстра, розкумекавши нарешті про що йдеться, почала віватувати на честь княжни і Орлова і загуляла вже напропаще; тости й діонізіак розцвитали: Радзивіл, "пане-коханку", став до мене цукерково-медвяний, величав вже і графом і міністром, а я хотів йому пригадані, як він мені ще лиш учора подав два пальці на знак погорди. Тепер і цей хитрун задумується, що йому робити із своїм залицянням до короля Стася. Коли трохи втишилось, він навіть спробував тримати орацію, при чому почав від історії рятування Риму і мене порівняв із Тарквінієм. До чого була ця балаканина, біс його зна, але шляхта заревіла, вдарила п'ятірнями по шаблях, як колись в Нейсіпі Христанек тільки лупав очима, а до мене став двічі і тричі влесливіший. Просив у мене зустрічі для душевної розмови, щоб, мовляв, щиросердо обговорити деякі справи минулого. Він, мовляв, в нічому не повинен. Але я відмахнувся, кажучи, що старе згадувати та ще й в такій урочистій хвилині, не годиться. Каналія не помітив іронії в мойому голосі і запропонував навіть, щоб уся компанія випила на мою честь. Вже добре підпита братія підхопила цю нагоду, щоб знов розпочати хлебтання. Тільки Доманський сидів наодшибі і в ніщо не встрявав. Хто б знав, які думки у псявіри? Після півночі княжна подалась у свої покої; з виду вона не була ні весела, ні смутна, якась замислена і це мене турбувало. Підвелись і ми, залишаючи мочиморд за столами. Презентація вдалась таки на славу.
4
..."Што ж ми даєш, дияволе?" — "Дам ти нинішнього віку славу, розкош і багатство. Если хочеш, бути преложоним, то мені угоди Поклони ми ся, я тобі все дам... Если хочеш паном бути, падь, поклони ми ся, я тобі все дам..." Іван Вишенський. "Обличеніє диявола — миродержца, странника прелщаєма от диявола", 1601.
Як було домовлено з Афендиком, напередодні, увечері я був біля кафе д'Інглезі, прихопивши, однак, шпагу і пістолети, бо в Римі ніколи не відомо, чого можна дочекатися серед темряви від усілякої зграї, що її було тут вдосталь. Розбишаки частенько нападали на заблуканих чужинців, накидали на них мішки, грабували і, задавивши або пробивши стилетом, жбурляли в Тибр.
А я всежтаки ніяк не міг позбутися недовір'я до Афендика, дарма що він начебто служив нашій справі.
Рівно о десятій годині Афендик надійшов, загорнувшись у довгу кирею та насунувши трирога на чоло. Таку саму кирею дав він і мені і ми всадовилися в карету, що нас чекала. У кареті сидів ще один панок, в такій самій як і ми киреї та ще й у масці. Автім маску Афендик дав і мені та й сам приховав мармизу. Крізь маску блимали час від часу його очиці, злющі як у ящура. "Куди ж ви мене всежтаки везете?" Спитав я серед мовчанки в той час, коли коні чвалом мчали нас у глиб ночі. Афендик не відповів, а тільки приклав палець до вуст. І я мовчав, як і мовчав той третій супутник, затулившись у кирею. Ніч була беззоряна. З Остії, з моря, йшли шпаркі вітри. Важко було збагнути, до дідька, куди і навіщо мчимо. Завіски на віконцях карети були засунені, але не так щільно, щоб я не міг зиркнути, що діється по дорозі. Околиця була мені зовсім невідома: сади, палаци, дедалі похмуріші; потім заструнчіла церква святого Андрія, а там проминули ми терми Каракалли, а от Есквілін, а далі Палантін, ми вже чвалували передмістями і тільки хрипкий голос візника та тряскіт батога свідчив, що по дорогах вешталися люди, присвічуючи собі ліхтарями; ми таки добре віддалялися від міста, залишаючи в темряві силуети церков і загородні палаци, Боргезе і Борджіа, вілли Барберіні і Меццофанті. А згодом почалися убогі хижі, каменьоломи, чагарники і просто нас — рівний шлях, обсаджений пініями. Це була Віа Аппіа.