"Диви, диви! — писнув Афендик і важко було збагнути, чи він говорить повагом, чи кепкує собі з мене, — у вас, кавалере, як у нашого головного стратега, вже й план кампанії готовий. Що ж, а ви, який залишили собі титул? Тілоохоронця чи спальничого королеви Понтиди?"
Я скипів, бачучи до чого ці безглузді натяки.
"Мості Афендик, — ледви стримуючи себе, сказав я цій цукрясто-кислій мармизі, — якщо ви збираєтесь бути канцлером майбутньої Понтиди, то я вам не заважаю, хоч надто сумніваюся, чи заслужите ви собі на цю почесть. Кебет у вас чимало, але щодо праведності, то про це варі посперечатись. Я ж не претендую на ніякі почесті, а буду щасливий, коли моя шпага служитиме добрій справі в усіх обставинах. Забудьте про те, що було і не вважайте мене дурником, якого ви знали в Парижі і повсюди. Я пройшом стільки за цей час, що вам у вашому довіллі і не снилося. Я пройшов і страждання і розпач; я йшов крізь життя і смерть. І я спізнав світ, якого ви не спізнаєте ніколи. Я бачив і великих цього світу і малих, я збагнув людську пиху і лицемірство, злочин і розпусту з надміру багатства, але я збагнув і високе серце малих людей, їхнє горе і їхню гірку долю і їх віру в кращий світ. Недалекий той час, коли кривді вселюдській буде край і увесь той облудний світик, якого і ви є часткою, мості Афендик, полетить шкерберть, тільки пір'я летітиме з нього. Бо все, що навкола нас не варте й понюшки: нема ні чесної політики, ані моралі; замість того є двоєдушшя і підступ, брехня і зрада. Старовинний Рим упав не лише під натиском варварів, але й тому що римляне втратили основи добра.
Не стало ні законності, ні права, ні справедливості, пі честі, ні правди. Це довело великих цього світу до нехтування правами природи і громадян, до придушення натуральних свобід. Але здіймається у весь ріст велетень, що скине ярмо, розірве кайдани, потопче кабалу. Настане великий час визволення! Ви розумієте це, мості Афендик? Розумієте ви те, що проти сучасного варварства імператорів, королів і князів повстане вже пробуджений праведник — народ! Ось тому йдеться не про княжну, мості-добродію, а про велику справу, для якої кожен, хто ще живий, не пошкодує останньої краплини крові..."
"— Гай-гай! — Скривила свою пику креатура, що уважно мене слухала, — бачу, що наука в ліс не пішла. Як придались вам, кавалере Рославець, "Роздуми про причини величі і занепаду римлян" покійного добродія Монтеск'є та й його ж славетній "Дух законів!" А тихенькі руїнники цього світу, ох які ж блаженні і смирненькі гробокопи одвічнього ладу, добродії — Гельвецій, Руссо, Дідро та й старигань Вольтер? Проте і іншим, важливішим за вас, кавалере, вся ця метушня кертиць знадобилася. Не забудьте, що й кайсак — кіргізька цариця, благословенна Феліца, все це врахувала та ще й належні прожектики скомпонувала, щоб і собі пишатись у просвіщенній Європі."
"Ваша Феліца, як і всі інші — спалахнув я, — незабаром полетить коміть головою, що аж куритиметься. Не допоможуть їм і їхні прожектики. Словам прийшов край, настає час дії. Запам'ятайте це, мості Афендик, та залиште при собі ваші жарти..."
З цим я пішов геть, а Афендик аж підвівся і взявся за капелюха. Крізь окуляри світились його пронизливі оченята.
Вісті, які я приніс у палац Спада, не тільки збентежили вкрай княжну, але й сповнили її новим життям. Вона, на очах, розцвітала; щезала з її обличчя блідість; вона блукала мов причинна по пустельних і похмурих кімнатах палацу і прикладала долоні до скроней. Лист графа Орлова ми перечитували, обговорювали, линули у простори, ставали самі не свої; як орлиця розпростувала княжна Дараган свої крила; ширяла думкою вже далеко звідси; станувши біля вікна, звідки виднівся Рим, думала свої думи, а я задивлявся в її постать, різьблену новою, могутньою снагою. Ще не все було збагнене, передумане, переговорене, але чи не весна з юними вихрами Середземномор'я вже палахкотіла в цій жінці, що про неї вже сурмила історія, яке ж нежданне, яке ж велике призначення!..
2
Минув ще день, ще другий, і одного поранку, коли все ще було сонне і тільки сонце привітно заглядало крізь завіси, у передпокої з'явився ввічливий чоловічок, що назвав себе банкіром Дженкінсом. Я був при тому, а також дуенья Франціска фон Мешеде, дочка прусського офіцера, що якимись шляхами заблукавшись до Рагузи, пристала до почту княжни і була подекуди її повірницею.
Сеньор Дженкінс, добродій в темно-зеленому каптанчику і в сніговій перуці, схилився перед княжною і передав їй виписку з Лондонського банку. Гість, з давно мені відомих яриг-лисиць, вузькообличний і сухірлявий, тримав у руці свій портфель, зиркаючи то на княжну, то на мене. Я поглянув на виписку. Княжні, тобто краще сказавши, графині Піннеберг, Лондонський банк переказував двадцять тисяч дукатів.
Княжна спалахнула: "Звідки це? Хто переказує?"
Банкірський ярига посміхнувся, розвів руками. Переказувач, мовив він, воліє залишатись інкогніто: не банку це справа, та й не його діло допитуватись, а лише передати до рук власних. Ми звірили всі підписи і адресування! помилки не могло бути. Що ж залишалось, як тільки прийняти манну з неба? Глибоким уклоном представник Лондонського банку в Римі виявив своє пошанування. А я, після його відходу, без усякої надуми, знав, звідки пливе цей золотий струм.
"— Граф Орлов?" Перепитала княжна. "А хто ж інший?.."
Княжна Дараган пломеніла. Приходив край злидням і сороміцькому жебрацтву. Вмить з'явились і вже господарювали в палаці, крім Франціски і "тотумфацький" княжниного двору Йосип Ріхтер (теж собі підозріла єхидна) і камердинери Маркезіні і Кальтфішер. Пішли накази, розпорядження, які ми запивали добрим "кіанті". Треба було викликати куаферів, ювеліра Бернарді, каретника Салічетті, всіляких кравчинь, гонців і писарчуків, тож я, побачивши, що зараз не до мене, сам щошвидше подався в місто.
Неначе випадково, минаючи Тревський фонтан, я знов зустрів Афендика. Він був погідний; ані сліду його звичного сарказму чи притишеного глуму. Був аж надто влесливий, мабуть, щоб загладити неприємне враження після останньої зустрічі. Лисюра приязно вклонився мені.