8
У міжчасі, я старався вивідати у княжни все, що мені могло б з'ясувати її дії за час нашої розлуки. Я хотів зважити, як далеко її завели і наскільки пошкодили її справі ті темні сили, яким вона довірилася. Я ні на хвилину не сумнівався, що вона тепер вже нічого не втаювала від мене.
Після того, коли в Штутгарті з'явився граф Лімбурі-Стирум і мене та Христанека заарештовано, княжна враз з Доманським і Рокатані встигла видертися з міста. Поміг їй в тому, що й казати, Радзивіл, який, однак, після історії в Штутгарті дуже змінив своє ставлення і вже не поспішав з будь-якими пропозиціями, мабуть уважаючи, що княжна і може деякою мірою шкодити його справі.
Але в Венеції, де княжна спинилася після низки пертурбації, справжнім добродієм виявив себе маркіз Рошфор де Вількур, який був амбасадором Франції при республіці Венеції. Мені ж не треба було розповідати про його лицарськість, можливо, що маркіз був єдиною людиною, в якій я не помилився. Не помилилась і княжна. Насамперед, треба знати,—розповідала вона, — що все те, що приписувано начебто протекції Версалю і міністра Верженна, було справою, і то зовсім приватною, маркіза. Все що він мав, віддавав до розпорядження княжні. Більше того, він у свойому імені, як найгорячіше підтримував справу княжни і в Версалю у д'Егійона і через амбасадора Франції в Істамбулі. На жаль, жоден із маркізових меморіалів в справі Понтиди не зустрів у Версалі підтримки. Міністр д'Егійон суворо доганив маркізові його протегування княжни і заборонив йому нею займатися.
Мабуть тут діяв через цісарського амбасадора у Франції кардинала Мерсі віденський двір, який раз на завжди вирішив не підтримувати заходів претендентки на понтійський престіл. Але маркіз де Вількур і не думав відступати. Він сприяв княжні і її почту виїзду з Венеції до Рагузи, де було домовлено про зустріч і переговори з висланцем султана Абдула-Гаміда відносно переїзду княжни до Туреччини.
Проте висланець султана забарився в дорозі, чи може чумисне зволікав з приїздом, бо, остаточно, справа княжни в Порті була мало відома, також можливо, що підшепти польських конфедератів робили своє. Тимчасом княжна і маркіз в Рагузі, були приречені на бездіяльність; Рагуза не тільки боялася встрявати в європейські справи, але хитрувала, будучи на поводі й Істамбулу і Петербургу. Коли в Рагузі з'явилася ескадра графа Орлова і загрозила бомбардуванням міста, становище княжни було дуже критичне, але маркіз не тільки допоміг княжні виїхати з Рагузи, але в Спалетто на свою відповідальність наказав французькому корветові "Яструб" відставити княжну до Венеції.
Докучивши собі таку опіку над княжною, Версаль маркіза відкликав, на що він відповів заявою про відставку.
Одночасно якісь інші сили, крім Версаля, либонь може й Петербург та Відень, а може й Потсдам, секретно обвинуватили княжну Селінську та її співробітників в авантюрництві перед венеціанською Інквізицією. І знов, коли б не маркіз де Вількур, то княжна і її шамбеляни, без усякою сумніву, сиділи б під Олив'яними Дахами у Венеції або пішли б на поталу рибам у Великому Каналі.
З Венеції вдалось видертись своєчасно до Пізи. Маркізі де Вількур подбав, щоб княжну взяв під захист монастир, а сам нехтуючи листами з Франції, жив інкогніто, беручи участь в дії, яку, може вперше за весь час княжна могли розгорнути в безпеці.
Становище не складалось для неї добре. З Істамбулу прийшла остаточна відмовна відповідь — султан ажніяк не брався захищати її права; Версаль не хотів і чути про неї, а всі інші заходи, які роблено, в Іспанії і в Сардинії, і в Португалії поки що не давали ніяких наслідків. В Пізі, княжна мала час знов розгорнути дію; разом з маркізом розписано більші і менші меморіали і виготувано маніфест.
Газети знов заговорили про неї і імператорицині шпигуни сполощилися ще більше, бо ніхто в світі не міг би довідатися про те, що княжна перебуває в Пізі. Наприкінці 1774 року маркіз де Вількур подався до Неаполю, щоб дослідити тамошні можливості.
З початку до нього поставилися дуже холодно, але раптом вітер змінився, головно завдяки праці такого кавалера Де Рібаса, який має на неаполітанському дворі великі впливи. За справою його і маркіза, княжна негайно виїхала в Неаполь, де король і королева прийняли її прихильно, але це не тривало довго. На щастя, напередодні, коли вже був готовий рескрипт про ув'язнення княжни, її сповістили про це і допомогли у втечі з Неаполя. Правдоподібно, у де Рібаса виникла суперечка з маркізом і для обидвох було доцільно, — а може і для когось третього, — щоб княжну виправити з неаполітанського двору.
Я звичайно, слухаючи те все, ні словом не обізвався про те, що було мені відомо і що я знав про Де-Рібаса; я про себе вже був певний, що він, як агент Катерини, хотів вивабити княжну з Неаполя, щоб легше було її схопити. Але я її тільки спитав: — "Де ж тепер маркіз Вількур і чим ви поясните його мовчанку?..."
"— Маркіз не дає про себе знати просто через те, що я мовчу, — сказала княжна, — він напевно виїхав до Франції. Скажу вам, кавалере, щиро, — мені він сам здокучів, я вже не мала сили терпіти його зітхання, ані його протекцій, за які він собі таки обіцяв нагороду..."
"— Дивно, що він так довго її не домагався", — Гірко посміхнувся я. Княжна спалахнула.
"— Маркіз Рошфор де Вількур—це кавалер без догани,— сказала вона — він оточував мене найбільшою увагою і робив для мене все можливе, ніколи нічого не жадаючи, його девізом було одне: "Тільки вірність"...
Я не хотів говорити їй, що маркіза вже нема на цьому світі і задумався над тим, що призволом долі від княжни відходили не ті, що їм слід було б відійти, а ті, які їй були потрібні. Автім вторгався знов сумнів: чи все це справді було так, як вона говорила? Однак я запитався її, як виглядають її справи сьогодні.
Княжна підійшла до вікна і відгорнула завіску — сочився блідий ранок. Вона зітхнула. На її обличчі був смуток.
"— Справи мої погані. Петербурзька узурпаторка підняла голову, приборкавши робелію Пугача. Дуже імовірно, що його голова вже злетіла. Порядок в її деспотії встановлюється: — з нею сила, її гвардія, її коханці. Польські конфедерати розбігаються. Оттоманська Порта не наважиться на ніяку війну. Англія занята колоніями: в Америці розпалюється ребелія. Американці прагнуть до свободи. Відень віроломний, як завжди, а після історії в Неаполі зовсім певно малює собі мене, як поріддя пекла. Хто ж ще?"