Княжна аж замислилася, бо може, я так таємничо виглядав і говорив по-езопівськи. Автім, сказала вона, що помічає у мене деякі зміни: я вже не роблю враження розбещеного дітлаха, напевно я мусив багато перебути за цей час і то з користю. Видно в мені гарт, завзяття і діловитість. Вона і запропонувала, щоб ми подалися до її дому, тобто чи до того, якого я надаремно шукав стільки часу. Але в мої обліки не входило зустрічатись з Доманським чи з Христанеком.
"Княжно, ось тут на вулиці, ми звичайно не обговоримо всіх справ, на це не вистачить і дня. Але я хочу затримати до деякого часу цілковите інкогніто, навіть щодо ваших найближчих, які мене, як знаєте, не обдаровують зайвою прихильністю. Нехай потішаться, я їх — також. Ви побачите самі, що це потрібне Я ж, з черги повинен знати все, що діється з вами, якщо ми маємо бути друзями. Яке ім'я, до речі, ви носите цей раз?..."
Княжна зашарілась — це була мабуть завжди її слаба і сторона. Вона ще раз покликалась на каверзи ворогів. Особливо в Римі вона мусить додержувати повного інкогніто.
"Після злощасного побуту в Неаполі, де я мало що не впала жертвою огидної кабали, я рішила повернутися до мойого первісного імені княжни Дараган. Бо ж Дараганівка на Чернігівщині — це один із хуторів мойого батька — Олекси Розума і місце, де я провела перші роки мойого несхвильованого дитинства..."
Про Дараганівку я дійсно чув — це була одна з маєтностей Розумовських. Яким прозрінням було повернутись до цього імені! Яким проречистим! Адже і для народу це ім'я стократ більш зрозуміле і рідне ніж якісь чудернацькі іноземні прізвища.
"Княжно Дараган! — Палко гукнув я, під цим ім'ям вас знатиме вітчизна, поки не станете повноправною і благословенною імператорицею Єлисаветою II і королевою Понтиди..."
Я сказав це з таким упевненням і мабуть з таким запалом, що княжна помітно була заінтригована. З похмурого покутницького настрою, що я толкував собі іпохондрією, вона визволялась, стала бадьорішою. Навіть, я сказав би, стала веселою, як у ті рідкі години, коли їй щастило, або здавалося, що щастить. Вона стиснула мою руку і наказала мені йти за нею та не втрачати її з очей. Ми повинні як найобачніше дібратися до її дому. Де ми були, до речі? Я озирнувся і спостеріг, що ми йшли понад Тибром. Потойбіч був Янікулан і Вал Аврелія, а ми прямували до Фарнезійської брами, якраз бік палацу Фарнезе. Я пізнавав цю околицю з моїх попередніх обстежень і погоні за Христанеком. Але тендітна постать княжни, яку я старався втрачати з мойого кругозору, вела мене такими закапелками, що я, присяйбі, ніколи не вийшов би з них. Ми перетнули низку брам і подвір'їв, плутались по вузеньких заулочках, ішли повз руїни і портики, порослі бур’яном і кропивою, деколи з-за них вилискувало плесо Тибру, а нарешті дійшли до давнезних мурів, що прилягали либонь до громади домів біля палаццо Фарнезе. Тут княжна спинилася і не зауважуючи нікого навкола, бо і кому прийшло б до голови тинятись по таких відлюддях, покликала мене. Ми зійшли у ярок, через густий і запущений сад, а тоді, в хащах я побачив старі двері, гадано, заіржавлені і забуті. Просто нас був пустельний беріг ріки. Княжна відчинила ключем ті двері і ми опинились в подвір'ї, зовсім темному. Нарешті ми знайшли другі двері, а через них вийшли на кружганок, щоб податися крутими, рипучими і ходами нагору, де попали в коридор, за всіми ознаками круглий, як би навкола вежі. Цим коридором з амбразурами, у які щедро лилось сонце, ми зійшли вниз і княжна застукала в двері. Літня людина з попелястим обличчям бербера чи єгиптянина відчинила нам і позирнула на мене недобрим оком.
"Це мій служка, — сказала княжна, — він німий і через те можна йому довіритись. А живу я в старому палаццо Спада. Я тут незабезпечена від примар минулого — либонь тут потроєно і повбивано стилетами без ліку людей, — через ті іржаві двері виношувано їх, щоб кидати в Тибр. Але й примари сучасного, тобто мої вороги — люди з крові і костей, мене тут легко не найшли б..."
Я сам міг би її шукати довіку, бо якби я прийшов до думки, що вона живе в палаццо Спада? Але, що по тому? Найголовніше, що я був з княжною Дараган, нарешті з нею.
7
Скільки годин, скільки днів я провів тоді з княжною, далебі, не міг сказати... Та, чи лічив би я їх? Ось надійшло моє довілля, в той тихий римський день і я не хотів питати себе, чим я його вартий, та, що більше — чи надовго воно? Чи ж не була досі моя мрія ніщо інше як не вогнепера птаха, яку я, безталанний, ловив по всьому світі? Що ж було моє щастя як не крихка химера і мана, що надила мене на пустелі? Я не хотів і застановлятися над тим.
Покої кардинала Спада, в яких проживала княжна, були старовинні і притьмарені. Спади не любили ні світла, ні сонця: це були темні душі, які жили жагою і ненавистю. Може їхні тіні, вкрадливо блукали поуз нас і слухали нашої бесіди? Може потайки хихотіли вони над моїми визнаннями і хитали головами, знаючи, які льотні всі людські слова і яка хистка душа жінки. Може шепотіли вони мені, щоб не надився я кушенням: краще було веліти серцю, щоб мовчало, а щоб діяв розум. Шерхи і зітхи тинялися важкими оксамітними завісами, чатували під гобеленами і фресками на стінах, гасли разом із свічами, які запалив німий берберець-слуга. Іноді від карнизу відколювався шматок тинку і княжна здрігалась — вона казала, що чула, начебто Спада домішав у тинкування палацу отрую, яка й досі діє в цих мурах — недаремно здоров'я її стало за цей час ще крихкіше. Так, цей палац не був з веселих.
Ми вечеряли удвох, німий служник приносив нам їжу знизу — княжна сказала йому, що вона хвора і щоб він нікого, навіть шамбелянів, не впускав. Я бачив, що її життя сумне, а її засоби бідні, та що мені було по всій земній розкоші? Я сидів напроти неї і вдивлявся в її обличчя. Ні, воно не мінялось, дарма що вона хотіла прибрати стать черниці. Вона стала тільки інша, замислена, здрігалась від шерхів і шелестів і озиралась — ці всі місяці турбот, утеч і мандрівок не пішли їй в хосен. Для мене вона одягла І сукню, подібну до тієї, в якій вона була в Парижі, в перший вечір моїх відвідин, автім вона знала, що шарлат — її колір, який скрашає її блідість, а я думав про себе: невже ж витлівали ці чорні очі, в яких палахкотів колись такий вогонь? Але вона сказала мені, що її недуга душевна — вона знітилась від примх долі; їй треба спалаху, щоб віджити; вона завмерла, але не мертва, вона неспокійна, немов на чатах. І в міру того як ми розмовляли, я переконувався, що це правда. Вона спрокволу приходила до себе може я тільки леліяв цю оману, що це наслідок нашої зустрічі в соборі Петра. Я розповів їй про себе; про штутгартську справу і утечу з хурдиги, про Гайльбронн і про дівчину, відьму із Шпессарту, що мене врятувала, про Женеву і Венецію, про подорож до Рагузи і знов про Венецію, про Пізу і Неаполь...Я, звичайно, ще нічогісінько не говорив їй про важливі справи, я навіть старався поминути справу моїх суперек з маркізом де Вількуром, та його смерть, промовчав про зраду Христанека, але я бачив, що моя оповідь добре діє на неї. Вона щиро реготала і рум'янець виступав на її обличчі, коли я розповідав, і про мої пригоди з жіноцтвом, вона щиро хвилювалась і перепитувала мене про всі мої митарства. Я побачив, що сумніви її розвіюються. Я бачив княжну такою, якою інша була до мене раніше, більше того, коли її холодок супроти мене щез, вона вже не крилася і сама з тим, як їй радісно мене зустріти. Я спитав її, чи це, бува, не жалощі, якими вона хоче нагородити мене за всі мої страждання? Вона засміялась: