"Яка ж така недуга?"
"Aqua tofana", кавалере, його отруїли, я скажу навіть ним хто і з чийого наказу..."
Бестія таки знає, що в траві шумить, подумав я собі, Байдуже, немов між іншим, ангелянин продовжував:
"...справа була проста: дон Йосип де-Рібас де-Пійон наказав Доманському тихцем отруїти маркіза, а щоб сховати всі кінці у воду, він повів інтригу і проти княжни в Неаполі, бо хотів одночасно позбутися і Доманського. Але княжна із своїми шамбелянами таки встигла видертися із пастки..."
Я хотів запитати Монтеги, чи міг би бути де-Рібас й агентом Катерини, однак змовчав. Проте моє збентеження суціга-ангелянин зауважив.
"Мій милий кавалере, бачу по вас, що уся ця кабала міністрів, агентів, шпигунів і вбивців вас турбує. Не нарікайте, ви ж хотіли знати правду, а коли самі беретеся до секретної дипломатії, то не ремствуйте. Цієї кабали в рукавичках не роблять..."
Через синясту поволоку в кімнаті я дивився на цю безжурну людину і не міг її збагнути. Хто ж він нарешті цей Монтеги Уортлей? Може він — мудрець — філософ, може кондотьєр, найманець, що із свойого замилування до всього, що таємне, секретне, плутане, незбагнене, і сам блукав по закапелках цієї предивної кабали? Хто він? Вельможа-багатій, хитрун, гульвіса, митець чи просто нудить світом?
"Скажіть же мені, — промовив я, — а що вас, Монтеги надить, що вас засотує в цей вир, для мене незбагнений. Оце я сиджу немов причарований незримими стихіями, добра чи зла, не знаю... А яка ваша мета, чого ви чекаєте для себе від життя?"
Він, на диво, спокійно й приязно глянув на мене.
"Моя мана, моя мрія, кавалере, — Схід. Тільки Схід, цей далекий, таємничий Схід, що давно-давно був колискою для усіх нас. Це наша праматір. Не рівня Сходові наша розбещена, розшарпана, заблукана Європа, із своїми інтригами, безглуздими війнами. Навіщо нам ота скажена, безглузда метушня якихсь князьків за клаптики земельок, чиїхсь спадщин? Який далекий від того мудрий Схід! Я, кавалере, відрікся від тутешньої вовтузні, пихи, від мрячної Англії, від оскаженілої Європи. Я вибираюсь до Індії, моєї вимріяної прабатьківщини і може ніколи не повернуся. Доля Європи вирішена. Слово за Сходом, де вічисте, невгасиме сяйво, що триває вже тисячі літ..."
Монтеги, видно, захоплювався, ходив по кімнаті, очі його блиснули, чого я ніколи у нього не бачив. Так, це були інша людина, не та, що я її знав колись. Може він і годі прикидався блазнем, таїв свої сокровенні думки. Звідки шилося у нього таке натхнення?
"Не я один навіщений маною тієї незвіданної сторони, адже ми, ангеляни, були завжди зачаровані візією далеких океанів і нових, чудесних країн, — продовжував він; я думам, звідки взялася у нього така сила слова, — нам завжди треба просторів, нам не цікава і не потрібна Європа, що після присмерку Греції жила у дичавині темних, жорстоких сторіччів. Знайте, кавалере, що я один з тих, що допомагають теперішньому владареві Індії Уорренові Гастінгсові, людині діла, перетворювати Схід в опору могутньої Англії. Після загибелі нещасливого Роберта Клайва, Гастінгс продовжує його справу, приборкуючи Великого Могула. Я один із діячів Східно-індійської торговельної компанії, якої справою (а не короля Джорджа III) було і буде, в ім'я Англії, перетворити в життя нашу прадавню мрію про володіння над Сходом. Наша Компанія відряджує кораблі, загони одважних воїнів, наших кращих людей, що стали переможцями хижого Надір-Шаха, що приборкали всіляких раджів і магарадж, хоробро стримали навалу Азії під Плесі та Буксаром, підкорили Раджпутану, Інор, Джайпур, Бенгалію, що поклали в Індії край хижацтву голландців, французів, португальців... Індія вже наша і нашою буде завжди. Нашими будуть і Афганістан і Персія, що дасть нам вихід до Перської затоки і до володіння над Індійським океаном. Кавалере Рославець, я ціню вас, ви були б нам потрібні, я не хочу, щоб ви осьде загибали! Ладнайтеся в дорогу зі мною; в Індії нас чекає слава і багатство — незлічені бо скарби Індії — золото, діаманти, перли..."
"А я гадав, Монтеги, — посміхнувся я, — що ви вибираєтесь до Індії, щоб бути там учителем добра та милосердя, мудрості, щось як своєрідний Будда чи Брама... Але, бачу, що ви замість того, щоб поринути в Нірвану, здаля від земних пристрастей, мрієте про золото і діаманти.. Та ж ви знаєте, що багатство здобувається тільки кров'ю і мечем..."
"Це не лякає мене, — спокійно промовив Монтеги (і тепер тільки я збагнув його); ви вірите, Рославче, у відречення від жаг, у правду і милосердя? Все могутнє і величаве і здобувалось в історії лише мечем, міццю духа і відвагою..."
"— Скажіть простіше: кров'ю, злочином і кривдою, пануванням сильних над слабшими, – відрік я йому, дивлячись у його очі, пломеніючі жадобою, – Ви хизуєтесь вашими владарями підкореної країни, тими, що були і будуть жадібними розбійниками і тиранами, що пруться у нові країни, а в Індії прагнуть не до одвічного, як кажете, сяйва Сходу, а по незлічимі скарби його, по золото і діаманти... Ні, я таки вірю, що наше сторіччю, хоч би й у Європі, буде народженням правди, визволенням світла від темряви. Вірю в оновлення Європи, яка визволиться нарешті з-під влади хижацького меча і ненависті та Проголосить вільними всіх, цю нині стогнуть у ярмі. Може ще й я дочекаю того визволення людини, створення нової спільноти людей...."
"Може дочекаєтесь у тій віщий вимріяній Понтиді, про яку я стільки чув, — єхидно посміхаючись, сказав Монтеги Уортлей.
"Може якраз у Понтиді, бо неважливо, де це станеться найперше; — відказав я, — це буде блискавиця, що осяє усі країни, того я певен, бо з іскри народжується полум'я, адже ж заграви всюди і є люди, що прагнуть до свободи і влади розуму..."
"Щодо іскри, то, можливо, це так, — озвався Монтеги, — але щодо влади розуму, то можна посперечатись..."
"...А що скажете про Америку, де вже заясніла ота іскра прагнення до свободи? Чи не спалахне там полум'я визволення? — з неменшою іронією, зауважив я, але Монтеги Уортлей прикинувся, що не збагнув про що мова. А вже ж не турбує його те, що мрія спалахне колись і в Індії та осяє його вимріяний, покірний Схід такою самою блискавицею визволення народів того Сходу з-під ярма нині таких самовпевнених загарбників?...