"Законна імператориця — це я,—вирекла урочисто княжна, — Єлисавет Друга, за всіма правами божими і людськими пряма спадкоємниця династії, як дочка законного ложа покійної імператориці Єлисавет Петрівни, дочки імператора Петра І і її чоловіка, перед Богом вінчаного, графа Олексія Розумовського..."
І, заволавши нетерпляче на покоївок, щоб принесли їй пуздерка з помадами і пудрами, а також парадні шати, розповіла мені свою історію. Змалку довелось їй переховуватись у добрих людей, у глухому селі Дараганівці на Чернігівщині, виростати безіменною сиротою в лахмітті і в злиднях у лісових нетрях або в кріпацькій курній хатині, щоб рятувати своє життя перед лихими замислами узурпаторки та її прихвостнів, які допомогли їй загарбати престіл. Згодом, ті самі добрі люди, дуже високого автораменту, допомогли їй переправитися в черкеські краї на Кавказі, а звідти ще далі — берегами Каспія у Персію. Сприяли її утечі і порятункові люди такого високого стану як турецький султан, шах Персії, король Англії Джордж II, король Португалії Пабло, "а над усе амбасадор Великобританії в Персії і інші, прихильні мені, — стиха розповідала княжна; — коли ж я дійшла повноліття, то пора була з'явитись у Європі і представити всі мої права престолонаслідниці. Труднощі були великі, бо молодий шах, закохавшись у мені, хотів, щоб я стала шахинею і тримав мене у фортеці під сильною охороною. Але вірний мій друг Галі, який на жаль, вже мертвий, допоміг мені в утечі. Знов нам довелось скитатись по борах і горах Кавказу та з цих далеких сторін, на піратському судні добитися аж до Молдавії, згодом до Семигороду, де перепливши Дунай, я опинилась у Цісарщині. У Відні, де із-за підступних інтриг міністрів Марії-Терези, не могла утриматись, я подалася далі, щоб при дворах Європи добиватися не так протекції, як дружнього союзу, щоб привернути свої права, так мерзенно і підло понехтовані. Барон Христанек, пан Доманський і ще один вірний друг — Монтеги У орт лей [що зараз у від'їзді] віддали себе до послуг і не раз доказали свою чесність і вірність, то ж у свій час їх не мине щедра нагорода, бо як відомо, справжніх друзів пізнають не в гаразді, а в біді... На жаль, — продовжувала княжна, — не всюди зустрічає вона прихильність до своєї особи і справи. Ось такий король Прусії Фридрих II, якому пристало б з природи речей підтримати дочку Єлисавети І щодо її законних прав, повівся дуже неввічливо, навіть хотів арештувати її. Імператриця Марія-Тереза, хоч у душі співчуває, але слухає свого синаля Йосифа II та своїх міністрів, що тягнуть за плюгавицею Катериною-Като. А що казати про німецьких князьків, цю мізероту, які й чихнути не сміють перед узурпаторкою в Петербурзі. Падишаха у Туреччині б'ють Катеринині армії в гриву і в хвіст, де йому до інших турбот! Були великі надії на небіжчика короля Франції Людовика XV, при чому не обійшлося б без особистих жертв, бо ж відомо, що цей бабодур, навіть у похилому віці, був ласий на жіночі принади, але прачка Дюбарі не допустила із-за заздрості навіть до особистого побачення в Павільйоні Оленів, чого той любострасний дідуган добивався.
Що ж до нового, молодого короля, то його становище невиразне, та й цей пуцулуватий нездара взагалі сторонить від жінок, навіть від власної. Проте заходи робляться; деякі міністри уже виявили свою прихильність, а королева Марія-Антуанета, хоч у політичних ділах суща дурепа, як кожна вітрогонка, але й вона сказала, що всехристиянішний король Франції не залишить без підтримки справу, яка лежить на сумлінні всієї Європи. Треба також мати на увазі, що нині Париж і інші столиці аж кишать агентами Като, які не тільки займаються інтригами і підшептами, але можуть підступно згладити із-за рогу, хоча б найманими вбивцями, законну володарку. Тому доречно, скрізь, задля особистої безпеки, вживати прибраних імен як княжна Алі-Емет або просто — Дама з Азова".
Признатись, у першій хвилині, мені важко було видобути хоч одне слово. її історія, розповіджена знехотя, осяяла мою любу-згубу новим, сказати б, найхимернішим мерехтом. Поки покоївки заходились біля купальниці, що вже вийшла з ванни, давала себе огортати рушниками та простирадлами і поверх ширми дивилась на мене прижмуреними очима, я розважував, скільки ж у тому всьому правди, а скільки вигадки. По щирості, мені, їй же Богу, було байдуже, чи моя вибрана була претенденткою на престіл Тьмуторокані, а то й усіх трьох Русей. Однак, будьмо обачні! Я підвівся, схилив коліно і голову та промовив, стиха, але з жаром у голосі:
"Княжно Алі-Емет, королево Понтиди; ваша імператорська величносте! Я підозрівав здавен, що якась таємниця сповиває вашу постать, але я не уявляв собі, що вона аж така важлива. Можете розпоряджати мною, як усіма тими, хто вам довів свою вірність і відданість. Я ж вам присягаю, віддаючи усього себе на вірне служіння до скону..."
Княжна Алі-Емет або Дама з Азова або володарка Понтиди милостиво простягнула свою руку понад ширму. Я її вкрив вірнопідданими поцілунками. Пасія знов клекотіла в мені.
Вона, загорнена в пишний, золотом гаптований, турецький халат, вийшла з-за ширми, з зачесаним угору волоссям, з обличчям, білим від блейвасу і манії, та глянула на мене холодно, піднісши гордо голову. У мене при боці була шпага, яку княжна сама легко вирвала з піхви і тричі вдарила мене по плечі тонким крицевим лезом.
"Підведіться, кавалере Рославець! Ваше урочисте приречення вірної служби приймаю; на благо наших народів і земель, на славу нашої Вітчизни. Іменую вас нашим міністром-крігсцальмайстером і одночасно надаю вам орден Мітридата Євпатора, славного царя Понтиди..."
Бісові дівки-покоївки, що стовбичили оподалік із шнурівкою, робронами та фальбанами, хоч нічого з того не второпували, але хихотіли. Сонце, крізь високі вікна, обдавало княжну золотистою повіддю, такі ж золоті зайці ковзались по калюжах невисохлої води на підлозі. Я хотів, мов причинний, підійти до бісиці, що глузливо дивилась на мене, але вирішив, що, в цих умовах, скромність може вчинити більше ніж виправдана натурою нестримність і, вклонившись, відійшов геть. Кляті фльорки-покоївки хихотіли.