– Ще більша крутизна, – сказав Джек.
Ральф зробив жест, ніби щось зачерпував.
– Он той шматок лісу внизу… ніби приліпився до гори.
У кожному вигині гори росли дерева, квіти й дерева. Аж ось ліс стрепенувся, загув, зашумів. Гірські квіти поблизу захвилювались, за мить вітрець дмухнув прохолодою їм в обличчя.
Ральф розвів руками.
– Все це наше.
Вони реготали, і стрибали, і щось вигукували на радощах.
– Я хочу їсти.
Тільки-но Саймон згадав про це, інші теж відчули голод.
– Ходімо, – сказав Ральф. – Ми знайшли те, що хотіли.
Вони полізли вниз по скелі, пірнули у квіти, потім пішли між деревами. Тут зупинилися і зацікавлено розглядали пущі довкола.
Саймон озвався перший:
– Наче свічки. Свічкові кущі. Свічкові бруньки.
Кущі були темні, вічнозелені, пахзчі, і безліч зелених, м'яких, як віск, бруньок пнулося вгору до світла. Джек зітнув одну ножем, і навколо розлився аромат.
– Свічкові кущі.
– Бруньок не запалиш, – зауважив Ральф. – Вони тільки подібні до свічок.
– Зелені свічки, – зневажливо докинув Джек, – їх не з'їси. Гайда.
Вони наблизилися до густого лісу, човгаючи стомленими ногами, коли це раптом почулися звуки – виск і тяжкий тупіт ратиць по стежці. Вони пробиралися вперед, а виск лунав голосніше, доки став нестримним. Аж ось і порося, заплутане в завісі ліан: сповнене жаху, воно дико тіпалося в гнучких путах. Вереск був тонкий, гострий, надсадний. Троє хлопців кинулися вперед, і Джек знову гордовито вихопив свій ніж. Високо підніс руку. Тоді настала пауза, загайна, свинка все верещала, ліани шарпались, а лезо тільки зблискувало у кістлявій руці. Під час паузи вони встигли зрозуміти: удар буде сильний. Раптом свинка вирвалася з ліан і шаснула в хащі. А хлопці все дивились один на одного і на те страшне місце. Обличчя Джекове біліло під веснянками. Він помітив, що й досі тримає піднятий ніж, опустив руку, засунув ніж у піхви. Всі троє якось присоромлено засміялись і полізли назад на стежку.
– Я вибирав місце, – виправдовувався Джек. – Просто не міг зразу вирішити, куди вдарити.
– Треба було заколоти свиню, – розпалився Ральф. – Завжди кажуть, що свиней колють.
– Свині перерізають горло, щоб випустити кров, – сказав Джек, – інакше не можна їсти м'яса.
– То чому ж ти…
Вони чудово знали чому: страшно було уявити, як жахливий ніж упаде й уріжеться в живу плоть, нестерпний був вигляд крові.
– Я збирався, – пояснював Джек. Він ішов попереду, і вони не бачили його обличчя. – Я вибирав місце. Наступного разу…
Він вихопив ніж із піхов і всадив його в дерево. Наступного разу пощади не буде. Люто озирнувся – перевірити, чи не думає хто сперечатися. Потім вони вийшли на сонце і почали спускатися виламом до плити, щоб знову скликати збори, а дорогою шукали їжу й напихали нею роти.
Розділ другий
ВОГОНЬ НА ГОРІ
Коли Ральф скінчив сурмити в ріг, на плиті вже зібрався натовп. Ці збори відрізнялися від ранкових. Вечірнє сонце кидало навскісне проміння з іншого боку плити, і більшість дітей, надто пізно відчувши біль опіків, повдягалися. Хористи поскидали плащі і вже не здавались окремою групою.
Ральф сів на повалений стовбур лівим боком до сонця. Праворуч опинилася більша частина хору, ліворуч – старші хлопці, до евакуації не знайомі один з одним, попереду в траві навпочіпки розсілися найменші.
Всі затихли. Ральф поклав на коліна рожево-кремову мушлю; вітрець дмухнув над плитою, засипавши всіх сонячними зайчиками. Він вагався – встати йому чи говорити сидячи. Поглянув ліворуч, до ставка. Поряд сидів Роха, та на допомогу не поспішав.
Ральф відкашлявся.
– Ну от…
І раптом він відчув, що зуміє говорити вільно і легко пояснить усе, що задумав. Провів долонею по ясному чубові й почав:
– Ми на острові. Ми були на вершині гори і бачили – вода з усіх боків. Ми не помітили ні будинків, ні диму, ні слідів, ні човнів, ні людей. Ми на безлюдному острові, де більше нікого нема.
Джек перебив:
– Але все одно нам потрібне військо. Полювати. Полювати на свиней…
– Так, на острові є свині.
Всім трьом захотілось водночас розповісти про рожеву тварину, що заплуталася в ліанах.
– Ми бачили…
– А вона верещить….
– Та як кинеться…
– Я не встиг її вбити… але… іншого разу!..
Джек угородив ніж у стовбур і оглянув усіх з викликом.
Збори знову притихли.
– Отже, ви бачите, – провадив Ральф, – нам потрібні мисливці, щоб добувати м'ясо. І ще одне.
Він підняв мушлю з колін і обвів поглядом попечені сонцем обличчя.
– Тут нема дорослих. Нам самим треба дбати про себе.
Збори загули і змовкли.
– І ще одне. Не можна, щоб усі говорили водночас. Треба спочатку піднести руку, як у школі.
Він тримав ріг перед обличчям і дивився понад його розтрубом.
– Тоді тому, хто піднесе руку, я дам ріг.
– Ріг?
– Так називається мушля. Я передам ріг тому, хто говоритиме після мене. Він має тримати його, поки говоритиме.
– Але…
– Послухайте…
– І ніхто не має права перебивати. Крім мене.
Джек підскочив.
– У нас будуть правила! – збуджено закричав він. – Багато правил! А коли хтось порушить…
– О-о-ох!
– Кайфово!
– Шик!
– Клас!
Ральф відчув, як хтось узяв ріг йому з колін. І ось уже Роха стоїть, гойдаючи в руках велику кремову мушлю, а галас ущухає. Джек, ще на ногах, запитливо глянув на Ральфа, а той тільки всміхався і поплескував долонею по колоді. Джек сів. Роха скинув окуляри, закліпав, витираючи їх об сорочку.
– Ви заважаєте Ральфові, не даєте сказати найголовнішого.
Зробив значущу паузу.
– Хто знає, що ми тут? Га?
– Там, в аеропорту, знають.
– Той, з мегафоном…
– Мій тато.
Роха начепив окуляри.
– Ніхто не знає, де ми, – сказав він і ще дужче зблід та засапався. – Можливо, вони знали, куди ми летимо, а може, й ні. Але вони не знають, де ми тепер, бо ми не долетіли, куди нас везли. – Глянув на всіх здивовано, хитнувся і сів, Ральф узяв у нього ріг.
– Саме це я хотів сказати, – повів він далі, – а ви всі, ви… – Він окинув поглядом їхні уважні обличчя. – Літак збили, і він згорів. Ніхто не знає, де ми. Може, ми тут пробудемо довго.
Стало так тихо, що можна було почути, як тяжко сапає Роха. Сонце спустилося ще нижче і затопило золотом півплити. Вітерці, що наче котенята крутилися над лаґуною, доганяючи власні хвости, тепер пробивалися понад плитою до лісу, Ральф відгорнув з чола скуйовджену чуприну.