– А… так. Отже, треба, щоб був дим; чим більше диму..,
– Але ж ми не можемо! Подивися!
Вогнище згасало.
– Пильнувати вогню по двоє, – бурмотів Ральф собі під ніс, – виходить по дванадцять годин на добу.
– Ральфе, ми не здужаємо більше носити дрова…
–У темряві…
– Вночі…
– Вогонь можна запалювати щоранку, – сказав Роха. – В темряві його все одно ніхто не побачить.
Сем енергійно закивав.
– Зовсім інша річ, коли вогонь був…
– …там, на горі.
Ральф підвівся, почуваючись напрочуд безборонним перед навалою темряви.
– Ну й хай собі згасає вночі.
Він подався до першого куреня, той ще стояв, хоча й похилився. Сухе й шарудливе на дотик, всередині лежало листя, що правило за постіль. В сусідньому курені якийсь малюк щось белькотів уві сні. Четверо старших хлопців залізли до свого куреня і зарилися в листя. З одного боку лежали близнюки, з другого – Ральф та Роха. Якийсь час, поки вони вмощувалися зручніше, листя шелестіло й рипіло.
– Рохо?
– Га?
– Все гаразд?
– Та ніби.
Невдовзі в курені затихло, тільки часом хрусне якийсь листок. Перед ними за низьким виходом висіла чорнота, оздоблена мерехтливими блискітками, і хвилі вдарялись об риф. Ральф приготувався до своєї щонічної гри в "якби"…
Якби їх відпровадили додому реактивним літаком, тоді до ранку вони б приземлилися на великому аеродромі у Вілтширі. Далі їх повезли б на машині, ні, найкраще – поїздом до самого Девона, і знову – вдома. Тоді до саду, як і раніше, приходили б дикі поні й зазирали через мур…
Ральф неспокійно перевернувся в листі. Дартмур – дика місцина, і там живуть дикі поні. Та дикість його вже не приваблювала.
Думка перескочила до міркувань про спокійне приборкане місто, де не було б місця для первісного дикунства. Що може бути безпечнішим за автобусну станцію з її ліхтарями та колесами?
І ось уже Ральф танцює навколо ліхтаря. Зі станції виповзає автобус, дивний якийсь автобус…
– Ральфе! Ральфе!
– Що таке?
– Тихше…
– Пробач.
Хтось жахливо застогнав у темному, відлеглому куті куреня, від страху вони затряслись, аж листя зашаруділо. Вчепившись один в одного, билися Ерік і Сем.
– Семе! Семе!
– Гей, Еріку!
Знову все затихло.
Роха тихенько сказав до Ральфа:
– Треба з цим кінчати.
– Що ти маєш на увазі?
– Щоб нас урятували.
Вперше за день, забувши про гніт чорноти, Ральф хихотів.
– Саме так, – прошепотів Роха. – Якщо ми в найближчий час не потрапимо додому, ми тут подуріємо.
– …схибнемося.
– …зсунемося по фазі.
– …поробимося шизами.
Ральф відгорнув з очей мокрі пасма.
– А ти напиши листа своїй тітоньці.
Роха серйозно обмірковував цю ідею.
– Я не знаю, де вона тепер. Крім того, в мене нема конверта й марки. Тут нема поштової скриньки. А ще нема поштаря.
Успіх цього тонкого жарту перевершив усі Ральфові сподівання. Нездатний стримати сміху, він підскакував і трясся всім тілом.
Роха з гідністю докоряв йому:
– Я не сказав нічого смішного…
Ральфові з реготу аж заболіло в грудях. Зморений судомним сміхом, він лежав задиханий і скорботно чекав на новий напад. Під час однієї з таких пауз його здолав сон.
– Ральфе! Ти знову шарудиш. Постарайся лежати тихо, а то…
Ральф трохи звівся на листі. Не без підстави він був вдячний Росі, що той урвав його сон, – автобус наблизився, вже виднівся виразніше.
– А то що?
– Тихо… слухай.
Ральф обережно ліг під музику довгого зітхання листя. Застогнав і зразу заспокоївся Ерік. Темрява накрила їх, як повсть, тільки на низькому вході байдуже мерехтіла смужка зірок.
– Нічого не чую.
– Надворі щось рухається.
Мурашки забігали у Ральфа по тілу. Пульс так закалатав, що враз заглушив решту звуків, тоді трохи затих.
– Нічогісінького не чую.
– Слухай. Слухай уважно.
За кілька кроків від стіни куреня цілком чітко й виразно хруснув патичок. Знову кров застугоніла Ральфові в вухах, в уяві промайнули якісь сплутані образи. Якась істота – суміш цих образів – тепер блукала навколо куренів. Він відчув, як Роха головою притиснувся до його плеча, як конвульсивно схопив його руку.
– Ральфе! Ральфе!
– Замовкни і слухай!
У відчаї Ральф молився, щоб звір обрав малюків.
Надворі хтось страшно прошепотів:
– Рохо… Рохо…
– Прийшов! – задихався Роха. – Він є!
Він припав до Ральфа, важко ковтав повітря.
– Рохо, виходь. Я прийшов по тебе, Рохо.
Губи Ральфові вже коло Рошиного вуха:
– Мовчи.
– Рохо… Де ти, Рохо?
Щось зачепило стіну куреня. Мить Роха сидів тихо, потім у нього почався напад ядухи. Він вигнув спину і став молотити ногами по листю. Ральф відкотився від нього.
Тоді при вході в курінь щось зловісно рикнуло, щось живе кинулося вперед, глухо гупнуло. Хтось спіткнувся об Ральфа, і в тому кутку, де був Роха, все перемішалося – там гарчало, гуркотіло, літали руки й ноги. Ральф наосліп махай кулаками; тоді він та ще, здавалося, понад десяток інших довго качалися по землі, штурхали один одного, дряпалися, кусались. Його штовхали, рвали на шмаття, хтось запхав до рота пальці, й Ральф укусив їх. Рука вирвалась і знов повернулася назад, наче поршень, ударила кулаком, аж з очей іскри посипалися. Ральф ухилився вбік і впав, під ним звивалося якесь тіло, гаряче дихало йому в щоку. Він зціпив руку в кулак і, як молотком, заходився молотити цей рот під собою; він бив по ньому, дедалі дужче впадаючи в істеричний шал, доки обличчя під ним не стало слизьким. Тоді його різко копнуло межи ноги чиєсь коліно, він повалився набік, знетямлений від болю, а бійка перекотилася через нього. Потім курінь розвалився, остаточно погасивши-пристрасті; невідомі кинулися геть. Темні постаті вискочили з-під руїн і щезли. Незабаром було чути лише верещання малюків і тяжкий Рошин хрип.
Ральф крикнув тремтячим голосом:
– Ану, малюки, спати. Ми билися з тамтими. А тепер спати.
Підійшли Ерікісем і розглядали Ральфа.
– Як ви – живі?
– Ніби…
– А я дістав.
– І я. Як Роха?
Вони витягли Роху з-під уламків куреня і прихилили до дерева. Прохолодна ніч звільняла від недавно пережитого жаху. Роха вже дихав легше.
– Рохо, тебе поранили?
– Не дуже.
– Це Джек зі своїми мисливцями, – гірко сказав Ральф. – Чому вони не дадуть нам спокою?
– І ми їм добре дали подумати, – сказав Сем. Чесність примусила його додати: – Принаймні ви дали. Я собі заліг у кутку.