Рев'якін розмовляв з гладким старим сусідом, а гурт збився коло їх і слухав розмову про пашню та про ціни на неї й на сіно.
Ірині Михайлівні була зовсім не цікава та розмова, не цікаві були й гості. її думки перелетіли в Петербург; пригадались веселі вечори з іншими, кращими гістьми. Промайнули в думці випещені офіцери, елегантні паничі. І вона важко та тяжко зітхнула. Усе те, теперечки в селі, було схоже на пишний сон, що колись снився та й зник навіки, тільки й зосталась приємна згадка за його.
"Це не товариство, а ніби якась збірня поліських вовкулак",— подумала вона.
Але вона опам'яталась і стала привітніша до гостей. В столовій подали самовар. Вона запросила гостей до чаю. Гості заворушились і за чаєм повеселішали. Ірина Михайлівна оговталась з компанією й стала весела й привітна до всіх. Бадьористий Рев'якін говорив і жартував наче за всіх. Незабаром і панії зовсім оговтались і зацокотіли так, що заглушили й розмову Рев'якіна. Після чаю посідали грати в карти. Молодші збились докупи, скупились в кутку й весело розмовляли та реготались.
Вже в глупу ніч подали вечерю. Гості попоїли добре й випивали ще краще. Жвавий Рев'якін завів розмову вже не за пашню та хазяйські справи, а за сьогочасні живіші справи і, своїм звичаєм, зараз перескочив до новомодних великоруських авторів-декадентів, за котрих саме тоді писали в часописах: за повість Арцибашева "Санін" та за "Анафему" Андреева й за роман Сологуба "Нав'ї чари".
Це були саме в той час найуподобніші сюжети для його розмови, бо підходили під його смак і вдачу. Він зумисне розказував усякі сороміцькі сцени з цих сороміцьких декадентських оповіданнів. Усім паніям стало ніяково слухати й навіть дивиться другим в очі...
— Невже оце усе списано так в оповіданнях? А може, то ваші вигадки? — спитала вже пристаркувата Никанд-рова тітка Зінаїда.
— Еге! гарні вигадки! От візьміть лишень в мене книжки та перечитайте вважливо оці сценки, притрушені сахарним піском та перцем,— сказав Рев'якін і зареготавсь.
— Цур їм, таким книжкам! та ще щоб я таку дурість читала,— обізвалася й аж одмахувалася руками тітка,— я попалила б їх у грубі, щоб часом молоді панни не налапали та не прочитали такого добра.
— А там таки єсть чудові картини, як у "Нав'їх чарах" у дитячому пристановищі в ліску якогось хіміка-чарівника Триродова. Там обписана сцена, як усі школярі, дівчатка й хлопчики, та їх вчительки купаються в річці, а потім качаються усі голі на піскуватому березі під вербами, гріються на пекучому сонці й навіть ходять усі голі по лісі,— тяг далі Рев'якін.
Ірина Михайлівна зареготалась на всю столову.
— Та годі вам! — крикнула тітка.— Це ваші вигадки. Знаємо ми вас!
— Яка ж там краса: голі школярі й школярки, цибаті, як чаплі, та голі вчительки, захуджені й заниділі, худі, як чаплії та кочерги. Яка ж там краса, як гуляє якась голо-дрига! — сказав Никандр.
— Та там є ще кращі вигадки... як-от в Андреева, в одному поганому домі дівчина роздягалась. А в "Нав'їх чарах" друга панна ще й сорочку скинула перед Триро-довим,— сказав Рев'якін, але спинився й замовк. Никандр якось моргнув на його — з забороною розмовлять за такі речі при його тітках. Він страхався, щоб часом панни й панії не повтікали з-за стола. Рев'якін мусив замовкнуть і почав розмову за потаємні ліги вольного кохання в великих містах, недавнечко висліджені поліцією.
Ірина Михайлівна знов почала реготаться своїм дзвінким сміхом і бистро кинула очима на свого Никандра насмішкуватим очком. її, очевидячки, бавила і ця розмова, і жахання старих і не старих паній. Аристид і собі реготавсь.
— Ну та й чудернацька поведенція пішла тепер у книжках! Це така поведенція, хоч тікай мерщій в монастир або й на той світ,— обізвалась вже літня друга Никандро-ва тітка, Мавра Семенівна, що сиділа край стола.— А ви, Степане Степановичу, ще хочете втирить нам в руки отакі книжки. Ви їх сховайте, ще й замкніть, щоб вони часом не попалися комусь у руки,— аж крикнула вона з таким рушенням рук, неначе вона оборонялась і одбивалася од собак або од якогось лиходія.
— Ви, тітусю, дурнісінько будете силкуваться, щоб поховать під замок оті книжки або знищити їх. Ваші заходи й силкування нічого не поможуть,— обізвавсь Аристид,— цим поживком в наш час живиться уся публіка. їх назахват розкуповують десятки тисяч.
— Авжеж пак! — промовила тітка.— Хіба отакі безусі, як ти, живляться отим паскудним поживком та смакують оту страву, пополовині змішану з отрутою.
— І безусі, і пристаркуваті, і навіть сивобороді, геть дочиста усі! бо тепер така поведенція на оті книжки й на вольне кохання,— сказав Аристид і зареготавсь.
Розмова про любов, про кохання, цей споконвічний сюжет усіх поем і повістів, зацікавила й розворушила всіх — і молодих, і старих. Рев'якін наче розшморгнув зав'язку, котрою були зав'язані й досі роти. Усі, навіть старі, стали веселі й бадьористі. Всі з великою цікавістю слухали такі новинки, а найбільше ті, котрі не читали тих книжок і вперше навіть за їх чули.
Після вечері ще довго балакали й пили напропали сливе до зорі. Декотрі гості, не попрощавшись з хазяїном, один по другому вишовкались з горниці й потаємно виїхали вже світом додому.
— А що, моя кохана Ірисю? Як тобі здались наші сусіди? — спитав Никандр в неї вранці за чаєм, позіхаючи безперестанку.
— Щось таке сіре, зателепувате, не дуже інтересне. Словом сказати,— поліська глушина. Але я з тобою, мій милий, коханий, здається, не нудилась би і в тюрмі, не тільки в цій поетичній глушині,— сказала Ірина і вп'ялась, мов п'явка, в червоні Никандрові уста, а потім обцілувала його очі, й брови, і високе чоло.
Рев'якін з Аристидом сливе щотижня приїздили до Кла-поухова на карти, захопивши по дорозі будлі-якого сусіда-приятеля. Клапоухови так само одвідували Рев'якіна й