Так було ухвалено, але інакше сталося, коли город дістався Матвієві. Про зміну дороги перестали й говорити. Копати ніхто й не думав. Тоді Матвій самий дещо скопав пригірки і пустив дорогу за планом. Але його співгромадяни заявили, що вони тудою не підуть і не поїдуть, а будуть користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвій старанно зорав і засіяв її викою. Не сподівався там першого року якогось урожаю, але земля не сміє лежати дарма. Думав, що це змусить його співгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився. Коли на городі нікого не було з його родини, бо будувався він не тут, а на полі, люди ходили і їздили просто через поле, через ріллю, по засіву. Матвій поставив віху. І це не вплинуло... Матвій не знав, що з тим робити, судитися не хотів, а битися з усіма також не випадало.
Та одного разу — був душний, літній ранок — Матвій працює з рискалем і ломом біля свого городу, рівняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут стояла, працює з усією вирвою, піт ллється з нього цюрком, одіння мокре до рубчика... І бачить: Кузьма Запорука — повільний і впертий дядько — веде свої мишаті коники через поле і не звертає на Матвія ніякої уваги. Матвій це бачить, його бере злість, розігнув спину, оперся на рискаль і чекає. Кузьма їде верхи поволі й байдуже далі, і коли доїжджає ближче, Матвій кладе на бік рискаля, переходить дорогу і спокійно каже:
— Що тобі, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти мені через засів ведеш?
— Дорога має бути де була! — бундючне заявляє Кузьма.
— Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же, що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далі.
— Вернись, кажу! — твердіше каже Матвій.
— Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всі люди кажуть! — говорить Кузьма.
— Не вводь мене, чуєш, у злість, краще вернись і їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи і все-таки намагається їхати далі. Матвій хватає коня за оброть і різким рухом повертає його назад.
— Пусти повід! — кричить Кузьма.
— Вернись — пущу!
— Не вернусь!
Матвій різко шарпнув коня за оброть, кінь сіпнувся назад,. Кузьма миттю зіскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побіч, і шелестнув Матвія по голові. З Матвієвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвій, мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свій, зріст і кидається на Кузьму. Дике і різуче — "гвалт, рятуйте!" — рознеслося довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це і прибігла. Прибігло на гшвалт і ще кілька чоловіків і жінок. А Матвій бив. Звалив Кузьму на ріллю і бив його кулаками, місив чобітьми, гатив по чому попало, ах поки той не замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь у крові лежав, а Матвій — страшний і великий, з обличчям, залитим кров'ю, з рискалем у руках,стояв проти всіх і кричав:
— Гади! Нелюди! Вам не хліба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото, добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тічка паскудна — геть! Геть з очей! Розіб'ю! — і він кинувся на юрбу.
Усі сипнулись врозтіч.
— Розіб'ю! У гроб ужену! — ревів дико Матвій і гнався за ким попало.
— Матвію! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! — гукала Настя і намагалася його зупинити.
Матвієва сорочка була дійсно у крові, він зупинився, тернув брудною долонею по чолі, розвів ще більше кров, після тріпнув рукою, ніби хотів усе то струснути, і нагадував дикого, роздратованого звіра. Настя швидко з себе хвартушка зірвала і подала йому.
— На! Хоч обітрись! Дивись, на що ти подібний! Матвій узяв хвартушка і байдуже витирав обличчя. Він весь тремтів, очі його дико бігали, ще ніхто не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землі і стогнав, коні його паслись збоку у вівсі.
— Ууу, будьте ви прокляті — таке гаддя, коли б був знав, що з такою халєрою прийдеться діло мати — краще б їм чуму, ніж землю, виходив!
— Чекайте,— казав він сам до себе і лють його швидко, мов буревій, минала.— Тепер я з вами поговорю інакше, їм тільки попусти — на голову вилізуть, чортове хам'я!
І дійсно, з того часу все пішло по-іншому. Дорога раз назавжди пішла долом. Заповів, щоб усі прийшли її рівняти, і всі прийшли. Не з'явився лише Титко Коган. Матвій самий зайшов до його хати — не було дома.
— Де, Параско, Титко? — питає Матвій Титкову жінку.
— Де? Та ж ніде! У полі! У нас праця!
— Чув він, що сьогодні треба йти до дороги?
— Але ж у нас...
— Цить! Не питаю! Зараз мені за лопату і марш копати! А за ним я сам піду!
І дійсно пішов. Тит орав. Побачив Матвія здалека й зупинився. Матвій підійшов. У руці пужално.
— Казав тобі, Титку, Стратон іти сьогодні до дороги?
— Не казав... Я встав раненько...
— Не бреши! Казав! Різун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй голові оце пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб мені зараз був там!
З цим Матвій повернувся і пішов. Іде полем і розважає:
— З таким народом по-іншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина! Що вб'єш, те в'їдеш!
Боротьба між Матвієм і рештою товариства з явної перейшла в таємну. Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очі всіх горять по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
Матвій, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тіста зліплений. Не кричав, не бешкетував більше, але й нічого ніде не спускав. І це всі відчули. І стало спокійніше.
Але не для Матвія. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало капризити. Там, як і казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли до себе нових співгромадян. Наріканням не було кінця і вони все множились і множились.
— Понаходили якісь зайди, забрали нашу землю... Тепер до них не підступиш, ні поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими дорогами, не пустимо до церкви.
Матвій казав до своїх:
— Мовчіть і працюйте! Покажіть їм, що ви розумніші... Найбільшим ворогом дерманців зробився Мельник Павло, кажуть, злодій в минулому, на Сибірі був і недавно вернувся. Крутий і жорстокий чоловік, людину, кажуть, убиває, як муху. Так і звали — Каторжний-Мельник. І незлюбив він дерманців, що ті "багатії", що набрали "через губу". Десь він там у тому Сибірі всіляких дуже дивних думок набрався і все на багатих псячив.