Порівнявся з возом, задзвонив і поїхав далі. Володько довго проводить його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповісти Хведотові. Також цікавлять його оті стовпи, що стоять здовж дороги, і ті дроти, що на них висять. Коди проїздиш біля такого стовпа, він гуде, ніби на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах "шлють телеграми", і йому дуже кортіло побачити, як то ті телеграми біжать по них. Але скільки він не задирав голову, скільки не дивився, йому не пощастило побачити ані одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме ніхто, видно, не слав телеграм.
І чим воно ближче до міста, тим більше несподіванок. Ось вже почали не лише люди, але й пани появлятися. Он іде один, у черевиках і палицею помахує, штани білі, піджак темний — гарний панок. Дещо далі нагнав їх фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кіньми, у фаєтоні якісь великі пани, колеса тоненькі і блискучі, що здається ось-ось розсипляться. Але вони крутяться, котяться далі, блищать на сонці, мов зі скла.
І нарешті місто, і виросло воно нагло, ніби з-під землі. Перш за все цілий ряд великих, кількаповерхових будинків, зовсім один на один подібних. Батько пояснив одразу, що то казарми і що там живуть "москалі". Це Володька дуже цікавить, бо він любить дивитись на москалів... Але й без того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спішать одна за одною, ніби навперейми. Підвід усе більшає і більшає. Отам далі стоїть вусатий, у чорному одязі з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею при боці і якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володькові цікаво знати, що він тут робить, але цього вже вів не питає. Володько лише старанно, зо всіх боків його оглянув і досить налюбувався. Чоботи має добрі, халяви блискучі, аж мінить. Він йому подобався.
Їдуть біля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалів, ходять, марширують, такі гарні, такі виструнчені. Володько зовсім не мав би нічого проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бік батогом.
— Он, бачиш, старший? То офіцер. Він командує. А там он причандалля всяке. Стіна висока, рів, драбини. Москалі мусять на то лізти, перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить — дістане одразу. Все то для війни.
Хм... Володько дивується. Йому незрозуміле, навіщо все то для війни... Він бачив війну на малюнках, там б'ють, рубають, стріляють, але... І він міркує і одразу пригадує: ,
— А то ж на війні беруть фортеці! Їдуть на штурм...
Ага! Він уже розуміє.
Місто. Скільки тут привабливого і цікавого. Як тут, мабуть, приємно ходити по отих рівних доріжках, а які тут хати, які он балкони, які вікна, які двері. І скрізь якісь образки, папери, скрізь щось написано. Володько намагається все то прочитати. "Штатскій і воєнний портной і. Цімерман". "Салон дамскіх мод — Роза Шапіро". "Ресторан Кієв". "Заєжжій двор — Іцко Цукер". А як тут гамірно, скільки грюкоту, як усі голосно говорять...
Підводи їдуть одна за одною поволі, іноді зупиняються. До них підходять жиди і щось торгують. От і до Матвієвого воза підходить стара жидівка у хустині з великою, темною плямою на тімені. Ніс у неї подібний на кривульку, губи розтяжні, широкі, у кутках заслинені, голос скрипучий.
— Хазяїн! — гукає вона.— Що маєте продати?
— Яйця,— байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвій і їде далі.
— Ну! Стійте-но! По чому хочете? Покажіть! — цупотить вона за возом, вчепившись сухою рукою за полудрабок.
Володько розглядає її, але Матвій не звертає на неї найменшої уваги.
— А! — байдуже кидає він.— Усе одно не купиш. Це ніби обурює жидівку.
— Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай мені стільки літ жити, скільки я вже купила, щоб я мала стільки грошів, скільки я вже купила яєць. Стійте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспішаєте, хай мені руки відлетять, якщо ви там далі продасте краще!
— По дві копійки даси? — перебиває Матвій її лемент, не зупиняючи коней.
— Ой-вей, мені! По дві копійки! Ви жартуєте зі старою жидівкою, я вже не молода. Жартувати — чому б ні, але жартують з дівчатами, молодицями...
— Ну, то йди собі до чортової матері! — рішуче висловлюється Матвій.— 3 тебе, видно, купець, як з моєї жінки попадя. Хоч, щоб сперезав тебе батюгою?
— Ну! Хазяй! Чого ви такі? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хтось дасть по дві копійки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце дві копійки? Ниньки дві копійки — гріш, дві копійки на дорозі не валяються. Берете за дві — три гроші?
— Не морочи мені, Рухльо...— і тут Матвій додає негарне слово. Він і говорити не хоче, іде далі, але жидівка вже помітила і півня. Це змусило її ще сильніше залементувати, вона ще міцніше вчепилася за полудрабок, жовта, ніби копчений оселедець, рука вже лізе до коша, розгортає полову, пробує яйця, мацає півня. Матвій їде далі, оглядається, обіцяє "оперезати її батюгою череззауш", посилає її "до ста чортів", до "чортової матері", але то мало йому помагає. Жидівка вже не відстає, щось трохи набавляє, встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дітей, свою рідню, якщо вона заробить на тому хоча гріш. Вона купує на страту, зовсім на страту, вона дає йому нечувану ціну, от хай її грім заб'є, якщо це не так. Матвієві це набридає, він щось спускає, він готовий віддати яйце за три гроші, а тепер, як вона не хоче, хай іде собі, бо, їй-богу, він уже не жартує. Жидівка починає вірити і снажиться виторгувати бодай пару грошів на копі, вона вже дає п'ять злотих і грошів двадцять за копу, а Матвій хоче рівно шість злотих і ні гроша менше. Ну, вона ще накине два гроші і хай вона не доживе до шабасу, коли то варто більше.
— Ну, вже бери — хай тебе халєра,— резюмує Матвій і зупиняє коні. За цей час устигли доїхати сливе до середини міста. Починається рахування, спочатку яєць, після грошей. Жидівка оглядає кожне яйце, декотре проглядає на сонце, Матвій пильно за нею слідкує, щоб "клята" не общитала.
— А що хочете за півня? — питає одразу.
— Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за півня. Жидівка виймає з глибокої, заяложеної кишені великий гаманець-пулярес і тремтячими руками відлічує срібними й мідяками п'ять золотих і двадцять два гроші, тобто вісімдесят шість копійок, подає їх Матвієві, той ще раз перелічує, ховає до вузлика, а після починається вперта і доготривала боротьба за півня. Жидівка знов клене себе, знов без упину лементує, Матвій знов лає її, знов обіцяє оперезати її батюгою, жене до ста чортів. Жидівка тим не ображається, приймає то як належне до продажу, і по довгому торзі годяться на сороківку і грошів двадцять. Піврубля, що його вперто домагався Матвій, ніяк не можна вдержати, натомість жидівка дійшла до цієї суми від одного золотого, осудивши нещасного півня геть дощенту, що вона, либонь, купує самі кості та пір'я і хай вона ще сьогодні "своїх дітей не побачить", коли вона не втратять на ньому половину.