З похорону вертався з паном Глібом. Оповів мені, що шкільний інспекторат заслав йому додатково декларації за державну мову. Але ж минув термін, сказав я. Нічого, відповів пан Гліб. Я вже вислав декларації назад. З підписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нічого того не треба. Навіть не треба мати шкільних дітей. Тільки двадцять декларацій...
А я все ще під враженням своєї новели. Пан Гліб читав, але не захопився. Я розумію...".
"23. V. Субота. У Василя на Ронівському були "зводини". Зводили хату. Мій батько дуже радів. Він уперше за останні роки випив кілька чарок горілки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." — і випив. Дядько Єлисей співав. Він запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано подивився... Потім йому зробилось ніяково. "Не бійсь, не бійсь... Рости здоров! Можливо, і ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його люблю.
Зі зводин пішов просто до Наталки... Вона згадувала за Ілька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клуні й знов кудись подався...".
"29 травня (тільки уривки). Вчора було Вшестя. Я запріг коні й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергій, Антін, Кіндрат, Демид і Роман. Співали...
Вечором тренінг... Готуємось до першого матчу..."
"ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге... На вулиці військова й сільська варта... Саме вартував Сергій і Никон. Сергія чомусь арештовано.
(Трохи пізніше). Цього самого дня під вечір ми тренували на грищі... Прийшов Никон... Він був на поліції й бачив Сергія. Той казав, щоб я стерігся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальні... Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обікрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...".
"ЗІ. V. (уривки). Раненько я вже був на селі. Заходив до Сергія... Його ще не випустили. Головне, щоб не довідались мої батьки, бо як могтиму їм це пояснити? Минулу ніч а не міг спати... У селі зустрів Наталку. Сказав їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бійся, казав їй. Хто повірить, що я можу бути злодієм? Козак, вуйт і поліція. Вона засміялася крізь сльози.
(Пізніше). Вернувся Сергій. "Ну, як? Як?" — засипаю його питаннями. Він невинно сміється. Вже, каже, всі з'їхали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому він оповів також про ту крадіж. Двері кооперативу були замкнені маленькою колодочкою... Злодій легко відкрутив її залізною палицею. Сергій, що був на варті, почув його, біг за ним і навіть схопив його за полу. Але він вдарив Сергія палицею по руці і вирвався... Трохи далі злодій заплутався в загороді колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумію, чому козак радив оглянути мої руки. Але цікаво, звідки він знав про той колючий дріт?".
Тут Володьків щоденник на деякий час уривається. Він не мав для цього більше нагоди. Весь час був то на селі, то на грищі, то у Сергія, то у Наталки, то у читальні. Ніколи ще не проявляв такої рухливості. Прибігав до читальні... Подивився, посидів, перегорнув швидко часопис, зривався і біг далі. У Наталки сідав і мовчав.
— Чого мовчиш? — питала вона.
— Хіба не можна? — відповів.
— Але ж не так... Не так... Ти... — вона не знала, як це висловити.
— Не бійся, дівчино. Не збожеволію,— І мовчав далі. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присідала до нього.
— Не можна ж так, Володьку,— казала вона і рукою розгортала, то згортала його волосся. Він поволі звертав на неї погляд і вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки... її погляд все глибше і глибше вникав до йог очей... Він протягав руку, обіймав її, а потім казав:
— Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко відривався від нього й опадав... Дивилась у землю. Потім знизувала плечима й коротко казала?!
— Не знаю.
— Хм... — казав він сам до себе,— От... Так...
Швидко встав.
— Іду, Наталко!
— Йдеш? Куди? — вона не встала, тільки швидко підняла, голову. Руки заціплені в пелені.
— Йду. Сьогодні мене арештують! Так. І то за крадіж.. Вона поволі піднялася, підійшла до нього... Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище ліктів
Дивилася до очей.
— Володю... Я піду... Прошу, прошу... Ти ж був тієї ночі зо мною... Буду свідчити... Він круто одвернув голову.
— Не потребую свідків! — твердо сказав він.— Я? Свідків? — брови його насупились. Уста майже злилися. Потім він обняв тісно Наталку, поцілував, вирвався з обіймів і шов.
Пішов просто додому. Вечоріло. Поки дійшов, на землю лягла ніч. Хотів їсти, але не пішов до хати. Спати ще рано, і подався на садок. Ішов стежкою до копанки й між деревами почув батьків кашель. Зупинився. "Чи знає він?" — майнула в голові думка. Він був у церкві, бачив різних людей.
— Це ти? — чує Володько батьків голос. Він не називає імені, але син знає, що батько думає про нього...
— Я,— відповів Володько. Між батьком і сином стоїть, дерево. Вони бачать тільки свої чорні постаті. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються. Ось стоять зовсім близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. "Так, так..." — біжать у Володька думки... "Він знає..." Але син не відступив.
— Не спите? — спитав він. Не знає сам, чому спитав це. Не було іншого слова.
— Ні... Ні... Такий вечір... Не спиться... — поволі, лагідно проговорив Матвій. А потім додав: — Немає сну.
— А-а, краще йдіть... Відпочиньте,— сказав Володько так само чужим голосом.
— Ходжу от і згадую... Лізуть на думку молоді літа. Вони обидва, ніби по змові, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помітний туман. Кущі густих верб поволі в загальних рисах виступали з туману.
— Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був молодий... Силу мав... Дітьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у одній руці міх три пуди. На плечі міг і десять взяти. Єлисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тоді ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хати й городжені клуні. А кругом були лішники... сад... (Тут Матвій себе перебив). Сад? Не такий сад, як це... От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок... Але гарно було... Весна, бувало, прийде, так того квіту... Я щось тепер і не помічаю такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить. Соловії ото зграями літали... Не знаю, де вже те й поділось... А отам... Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно... І річка звідти витікала... Ми вже після... Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка... Але маленька... струмочок... І тепер він є... Отак було... Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини... Хто його Запорожжем назвав — невідомо... Ми... — я та Єлисей — не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке — ніхто не знає... Навіть ми, ніби запорожці... Та й почав я докопуватись... У монастирі був дуже старий чернець Зосима... Він знав багато... У-у-у... (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)... Книги різні читав... Старі книги... Знав і перекази... Людей дуже старих пам'ятав і розпитував їх, і все списував... Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише... Двері його келії не замикалися... Прийдеш, постукаєш, а він не чує... Відкриєш двері, а він пише й не чує... Коли торкнеш за рукав — відірве очі від паперу: "Це ти, Матвію?". Мене вже знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!