Але, як відомо, Володько думав про ці речі далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, від якої залежить майбутність цілого народу. Усі ті "сільські справи" не лишень сільські справи, а також його особисті справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя і як місяць під сонцем. І особливо тепер. Ось він довідався, що за час його відсутності у селі збільшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподівано одружився з Ганкою і тепер там на всю ширінь верховодить.
І навіть ось зараз, не дивлячись на вечірню годину, ані на те, що тільки що прибув, як тільки наївся, встав і почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала:
— Що? Ти хочеш йти? А куди?
— Вийду в село,— буркнув Володько.
— Але ж там мете... Світу не видно.
— Кому треба — видно,— відповів спокійно він.
Матвій, як звичайно, до слова не втручався, а сусіди дивувалися. Трохи згодом Володько був одягнутий, вийшов і пішов проти вітру в напрямку заходу. І коли вийшов — відчув стільки пружності й сили, що далебі не йшов, а гнався, біг, летів. Хотілося швидше там бути. О, як він все-таки зрослий з тією сірою просторовістю, заставленою купками солом'яно-білих хижок з тими прорізами розсвітлених віконець. З тими дядьками, тітками, запахом диму і гною, гавківнею собак, скрипінням воріт та криничних журавлів. Так. Село. Ось воно довкруги в темноті, тут затишніше, вітер топчеться по верхах дерев і шумить навіжено, до очей сипле дрібним снігом... Віконечка в темноті ледве манячіють, темна закутана постать, "добривечір", копка, біла під ногами рівнина.
А ось і читальня, всі вікна світяться, через них видно людські постаті всередині. Володько рішає не заходити одразу до читальні, це наробило б забагато метушні. Чи не краще було б знайти десь Сергія і розвідатись, що тут, властиво, діється, але він напевно тут в читальні. Вирішив все-таки йти до Сергія і коли б не застав його дома — просив би когось, щоб його покликали.
Але Сергій був дома і не сам, а з ним Кіндрат і навіть Антін. Звичайно, нудились, сиділи похнюплено, перекидались окремими словами, і коли відчинились хатні двері і в них появився у своєму жовтому кожушку і чорній кепці Володько, вони всі троє зірвалися зі своїх місць, мов облиті окропом.
— Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопці! — викрикнув, звичайно неголосний, Сергій.
— Амінь! Справжня! Здорові, козарлюги! — енергійно увірвався Володько і міцно потиснув кожному руку.— Що нового?
— Що нового! — озвався бурхливо Кіндрат.— Тут, брате, без тебе просто канітєль. Ось сидимо і радимось. Добре, що прибув — тепер рішай. У нас війна.
— Що за війна? — сміявся Володько.
— Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи... — звернувся Кіндрат до Сергія.
— Е-е-е! — досадно говорив Сергій, і його верхня, із заростом губа помітно здригалася.— Йона ти знаєш... Ходив, ходив аж доходився. Тепер він тут пан, Троцький... Як тільки ти відійшов — почав збирати та намовляти... І на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! І багато пішло за ним... І Ілько вже там, і Никон там, і Демид хитається... Побрався з Ганкою, а вона тепер Кляра Цеткін, обробляє жінок... Хочуть перебрати кооперативу... Стара управа... Ти ж знаєш: Рона — голова, Ілько — секретар, я — бухгалтер, Кіндрат, Антін і Симон — члени... Але ж Симон — зайво казати... П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу". А я оце був у Крем'янці і мені там сказали: як тільки переберуть камоністи — кінець нашій лавочці... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковій хаті сім поліцаїв, по селі бешкети... На Різдво Йон зробив дебош y церкві — зібрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах... Люди мало його не розірвали. Тепер вони збирають підписи, щоб зібрати надзвичайні збори, і завтра це має статися... Я, Антін і Кіндрат вирішили воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цікаво, що на це ти...
Всі три дивились на Володька.
— Яз вами,— промовив він.— Ясно. Я "туди" йти — йшов, але не дійшов і добре, що не дійшов, а за науку заплатив, бо бачив на власні очі людей з того ославленого раю... Тисячами тікають... А тут ми мали б самі лізти в його лабети. Хлопці! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо боротись... До останнього! Або ми, або він.
На це звівся Антін, а його дебела постать сягала під самий сволок...
— Ти, Володьку, викликав того вовка — ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршукові викришив кілька зубів. Йди ти, кажу, ік чорту з тими своїми лєнінами... А він до мене з матюком... О-о, коли ти вже до матері заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетів в коцюбник, а два зуби у смітник виплював. На мене хотіли накинутись, але не вдалось.— І Ангін байдуже підняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
— Зате Йон. Ех! У нього ще всі зуби і тверда рука,— докинув Кіндрат.
— Ну, що ж... У нього зуби — у мене зуби. Будемо гризтись,— розвів незграбно руками Антін.
— А знаєте... Я чув,— заговорив Кіндрат,— Йон хоче відкрити свою "лавку". На місці козака... У Григорковій хаті...
— Та бре... — озвався Антін.
— Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака... А козак зв'язався з комендантом...
— 0-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув,— сказав Володько.— Але ж то буде коломийка, І козак... А в нього все ще купують? — питав Володько.
— Як не будуть купувати,— озвався Сергій... — Тож наш "прикажчик" там днює й ночує. Ех, Рона, Рона... Казав йому не в'язатись з таким пройдисвітом... Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить... То ж його Бухлов... Інтелігентний человек... Щоб він здох, такий.
Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи напідпитку і розмова припинилася. Почала про вечорниці... А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи.
— Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з "ними". І все за Мокрину. Доносить їм ва мене...
Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку...