— Нема за що,— сказала й відійшла у сіни. Глянув туди Володько й побачив коло Наталки якогось у чорному галіфе, з кучером, що ледве в шапку влазить.
— А це ж хто, Сергію? — запитав.
— Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ,— байдуже кинув Сергій.
— Не боїться до нас заходити,— додав ще Володько. Оглянув того з ніг до голови.
— Ілько ж є. Поки не було Ілька, не показувавсь. Досить вже з'їв кілків від наших хлопців.
Заграли знову музики. Володька злість взяла: ану. підступлю ще.
— Наталочко! Дозвольте запросити! — хоч знав, що не піде. Хотів спробувати.
— Дякую. Танцюйте собі на здоров'я,— відказала. На цей раз посміхнулася.
— А ви собі мур-мур!
— Смійтесь. Може, і з нас люди будуть.
— Та ще й які.
— Не гірші від сусідських.
"Ой, спасибі батькові
Та спасибі матері,
Що нас добували..."
Це Йон реве басом. Вивалився звідкись, руки в кишенях, голова, ніби віхоть сіна, очі червоні. Направо й наліво, ніби очерет, розгортає народ. Наштовхнувся на людвищанина.
— Е-е, Іван! Здоров! Яким вітром завіяло тебе до нас? — Не виймаючи з кишень рук, підійшов до Івана зовсім щільно. Той відступив.
— Та от ішов і по дорозі чую музики,— пробує він жартувати.
— Брешеш! Не по дорозі, а в хаті. Що це, по-твоєму? — вказав навкруги.— Дорога? Дім! Розумієш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко Кравченко з жінкою, дочкою і двома, як орли, синами. І це не звичайний тобі Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкін-Задунайський. Чув про такого? Нічого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, я(с блоха на припоні. Постій! Просто стій! Дивись у вічі чесній людині! — тут Йон протягнув руку до Іванового горла.
— Еей, ей! Не рвись, бо зірвешся! — почав відгризатись Іван. Коло нього Наталка, і як тут дозволити творити над собою такі жарти. Кутки його уст вигнулись, брови піднялися.
— Ти-и-и! — протягнув Йон, напнувся і ще далі подався на Івана.— Забуваєшся! — хрипів низьким басом Йон. Уста його розтягнулись і затремтіли, а зуби зціпились. Очі ще більше почервоніли і вперлись у Івана, як два мечі.
Володько бачить, що буде зле, робить рішучий крок і стає між Йоном та Іваном.
— Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! — говорив Володько.
— Ні! Він мене, сучий син, вразив! Він, холера, харкнув мені в лице,— ще лютіше заревів Йон.— Пусти! — крикнув він на Володька. Обидва його кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на Володька, ніби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидві руки.
— Йоне! — кричить Володько.— Отямся! Що з тобою? Але Йон весь тремтів, ніби в пропасниці.
— Геть! З дороги! — кричав він, як бугай.— Мушу його розчавити! Мушу висипати з тузин його поганих зубів, тоді знатиме, хто ми!
— Hi, Йоне! Відступи! Ходи! Маю тобі щось сказати! — говорив Володько і пхав його набік. Іван робив відступ. Наталка дивилась на всіх, бігала швидко поглядом по кожному, ніби вичікувала, коли і вона мусить виступити до боротьби.
Але Йон здався.
— Що хоч? — ревів він перед Володьком,— Хоч, щоб і тебе чалапнув? — Одначе не чалапнув нікого, а відійшов з Володьком набік.— Ну, що? Кажи! — сердито питався.
— Дурень ти, Йоне! От що хочу тобі сказати! За що лізеш на рожно? За ту людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? — так само відповідав і гостро дивився Володько.
— Чого? Не знаєш? Як сміє у наше село заходити? І до того сам... Знаєш же, що і я не зайду сам на музики хоч би до Людвищ. Я! Йон, що оцім кулаком зіб'ю з ніг озимка . А він прийшов. Як сміє?
— Бо ж чому ні. Село наше не святе.
— Брешеш! Святе! Не сміє ніхто до нього торкнутись чужий. Відколи воно на цьому клапті землі — ніхто не сміє у нього вступати без дозволу нашого. Звичай такий!
Наталка кинулась шукати Ілька. З'явився Ілько.
— Хто? Хто там розбивається? — кричав Ілько.
— Я! — захрипів з кута Йон.
— Ти, капустяна голово? Хочеш і мене до холери вмішати? — відповів Ілько.
Йон шарпнувся, мов опарений, і кинувся на Ілька. Але Володько затримав його. Взяв його за руки, зо всіх сил напружився і втримав.
— Йоне! Холеро! — сичав сапаючи Володько.— Тихо! Тобі боротись з биками. Дужий чорт.
— Не можу! Не можу! — хрипів розлючений Йон.— Серце моє не видержить. Трісне, як черепок. На мене нападають, по мені топчуться. А я що? Терпіти?
— Ні! Не терпіти. Чекай, Йоне! Ходім набік! По часі Йон все-таки скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп і відійшли. Іван, Наталка та Ілько зосталися на місці.
Починало сутеніти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сіє дощ. Йон з Володьком довго про щось говорили. Після навинувся до них Кіндрат.
— Кіндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяці хоч кварту якої запіканки. Серце його палає образою, і треба гасити.
— Ходім,— сказав Кіндрат...
Зайшли знову до комори. Кіндрат знайшов півпляшки. Розлили й випили. Володько почав просторікувати.
— Не розумію,— казав,— чому ми одні з другими маємо увесь час, мов барани, товпитися. Тільки через те, що той з іншого села. Дурниця, хлопці! Сором! Там такі самі люди, як і ми. Битись. Розумію. Не мусимо бути, як ягнята. Але треба знати з ким битись і за що битись. Треба...
— А-а-ах! Кинь то! — перебив Володька Йон.— Ти мудрий, але й ми не хвости собачі. Іванові морду наб'ю і кінець!
— Але за що? — питав сердито Володько.
— Бо так хочу! Зрозумів? — і Йон поліз у глибоку кишеню штанів за махоркою. Вийняв і скрутив цигарку.— Маєш, Кіндрате, сірники? — кивнув головою на Кіндрата. Руками шукав по кишенях сірників, крива цигарка стирчала в зубах.
— На! — сказав Кіндрат і подав сірники.— Але ходім звідсіль. Батько не любить, коли в коморі курять.
Встали й вийшли. У хаті грали музики. Густою масою йшли всі до танцю. Душно. Володько знайшов Ганку й також пішов у танець. Ганка почала випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько відповідав виминаюче. В його голові вертілась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очі й думка були десь інше. Вони виривалися від Володька, відділялись від нього, лишали його, летіли повільно над танцюючими людьми, вилітали у вікно і линули десь туди — далеко, дуже далеко у невідому, чудову країну. І аж по хвилі помітив, що з тими думками вітає також ще хтось... Хто? Придивився, прислухався... Ага! Знаю... Посміхнувся і труснув головою. Одночасно сильніше стиснув Ганку, так, ніби це була та, яку щойно бачив у своїх думках.