Володько говорив все сильніше й сильніше. Пружно ступав зо своїми товаришами, чув за собою силу, відвагу. Хотілось все сказать, що сидить у грудях і чого не завжди сказати можна.
— Я тут, хлопці, не своє діло роблю. Не для того родився. Тягне мене інша робота. Світ, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оці поля, оце небо — не можу сидіти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти крила, щоб летіти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибінь землі увертітись? Ні! Скрізь було тяжко, але через те думалось, шукалось, творилось. Ті люди не спали, як спимо ми. Ті люди не тікали від книжки, від газети... Хапали її самі, виривали де тільки могли, а не було де взяти, самі сідали й писали. І не тільки писали книги... Скрижалі писали, заповіти писали, закони писали... На камені, на залізі... Огнем і кров'ю писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товариші, товариші! Коли б я так міг вас щось навчити... Але слів нема... Бо ні одно з моїх слів не є те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слів, щоб пекли вогнем, залізом розжареним... Таких треба слів... А я їх, таких, хоч маю, та сказати не смію.
Ось ми підходимо до нашого села. Скільки я вже до нього підходив і з яких тільки боків. Скільки разів ставав на цьому місці й чого тільки не передумав. Мене мучили тут думки, росли й зріли слова. Знав, що треба сказати... Скільки тих слів приходило, таких якраз яскравих, сильних, твердих... Але не мав місця, звідки б міг їх сказати. Треба було шукати місця. Широкого, високого. Може, треба йти в світ і там його знайти. Бо хотілось сказати, щоб чули мене й ви, і інші, і сьогодні, і завтра, і за сто літ... От що хотілось мені, дорогі товариші!
Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слів. Він навіть зупинився серед дороги, серед чорної ночі. Хлопці зупинились також і слухали його. Він стояв чорний, у мороці ночі, і з уст вилітали слова. І кожне було, мов іскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, ніби гарячий Дріт.
— Ах, як би карав я їх, коли б міг! — говорив він по часі. Затинав зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, і тільки якась залізна перешкода хоронила їх від його кари і гніву.— Як би виполов з рідного грунту. Ні одного корінця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова — моя мова! І хто цього не знає — не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матері — худоба. Хто йде продавати нас — проклятий, нікчемний. Хай наша земля не прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопці! І хочу, щоби ви це затямили. Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п'ятеро, а двоє... Хочу, щоб вірили мені й щоб мені допомагали. Я не янгол. Я грішна людина, але разом з великими гріхами хай зробимо ми хоч одне велике діло Боже. Це буде добре!
Володько закінчив. Минули хутір Івана Бога й спускалися вниз. Було вже досить пізно. Село вже майже скрізь спало. Тільки в деяких місцях миготіло кволе світло. По долині, що йде з напрямку Башковець, чути якісь крики, тупіт. Так, ніби там біжать люди.
Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупіт замовкли, й парубки спокійно пішли далі.
— Ну, так що? Хто куди? — сказав Ілько. Його хата на цьому боці, й він хотів йти одразу спати.
— Зоставайся. Ми підем кожний своєю дорогою,— казав Кіндрат. Ілько зостався, а решта парубків пішли далі. У Кіндратовій хаті світилося, і чути там гармидер.
— Зайдім,— сказав він.— Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже, як там було.
Завернули з вулиці й зайшли до хати. Тут було повно парубків. Антін, Демид, Йон, якого вчора не було на весіллі, Михалко й багато інших. Всі були розбурені, схвильовані. Антонові з голови тече кров. У Йона перев'язане око.
— Го, го! — вступаючи до хати, ревів Кіндрат.— А це ж що за віче?
Всі хлопці, як ті, що увійшли, так і ті, що були у хаті, з ніг до голови заляпані в болоті. Ті й другі піднесені й розхвильовані. Ті, що увійшли, не могли одразу зрозуміти, що сталося, а ті що були в хаті, не могли довідатись, звідки привалили тамті.
Антін і Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
— Все, що не було Ілька! — кричав Антін.— Нас було мало! Коли Йон тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що діло зле. Я вирвав з плота кілка, але десь чорт Демка Коварду приніс. Він накинувся на мене ззаду, а в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула мені в лоб і розсипалась. Я вже не міг нічого робити, бо в очах сто блискавок стояло...
— Але що було? Що сталось? — ревів далі Кіндрат, криючи все матюком.
— Що сталось? — кричав Йон.— Побили нас! Башківчани! Перший раз, відколи земля стоїть! — і після цього закляв.— Куди вас чорт носив? Тебе не було, Ілька не було. Хто мав виступити? А їх, тієї дрібноти, з п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже під Тилявку.
— Ну, але хоч тим останнім дісталось,— трохи відрадніше говорив Демид, що вийшов з бою без ніяких знаків.— Знаєш,— казав він братові, — гнались за нами аж під село. Ми тікали, бо нас було всього чотири. До того Антін з розбитою головою, а Йон також вже дістав кілком по черепі. Я збив кількох на товч, але їх там було стільки, що й не перелічиш. Почали тікати. Біжимо, біжимо... їм не хотілося всім бігти. Бігло лише кілька. Ми підвели їх під село й раптом на місці обернулись. Ті оглянулись, а вони самі. Ми дігнали їх, і кількох так і лишили на місці. Мабуть, і ще лежать.
— Ах, чорт бери! — обтирав Антін закривавленою рукою з носа кров, що весь час сочилась йому з чола.
— Ну, ми їм цього не подаруєм,— додав Йон.— Ми їм ще покажемо, де раки зимують. А все Ілько, нас так мало. І де він в чорта подівся? По цілому селі шукали. Як у землю...
— Хо-хо-хо! — зареготав Кіндрат.— Ілько був з нами.
— Де? — запитали всі разом і наставили вуха. Володько, Сергій і Никон сиділи спокійно коло мисника й тільки посміхалися.
— Е, де! — говорив Кіндрат.— І вас, чортяк, треба б туди повести.
— Володько завів? Так? — питав Антін.— А нам нічого не сказав.
— Ти ж не знаєш ще, де,— казав далі Кіндрат.— Можливо, тебе туди й гаком не затягнув би. Ми були не на весіллі й не в Башківцях. Ми були на вічу, у Крем'янці. А ось тут паперів нанесли. Беріть всі й читайте. Розумієте? Але не куріть. Двадцять другого вибори. Всі, щоб вас сам чорт куди інше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батьків та мамів своїх на це підбити! А козака не слухати. Дає чарку — пий, а каже що — мовчи та своє діло роби. Ось тут наше число, й усі маємо на нього в другу неділю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперів поміж своїх сусідів рознести.