"Сидоруньо грушки тряс,
Маланя збирала,
А Маланя не йшла заміж,
Сидора чекала..."
— Гоп, г-о-о-о весілля! — кричав щосили за плечима сват. Володько не міг більше видержати за столом. Йому все підливали горілки й силували пити. У голові й так шуміло, хотів вирватись і тікати.
Коли заграли музики, викрикнув:
— Ех, в танець! Підем, Ганко!
— Почекайте! — кинула вона йому через стіл, хоч це не належалось. — Після!
Вона мусила досидіти, поки молоду не поведуть до комори. Володько залишив куму, виліз і мало не через голови потягнувся до сіней. За ним потягнулась і Малаїха. Ось він вже на дворі. На току грають. Взяв Малаїху й пішов в танець.
Танцював, мов скажений. Ноги ходили самі, був легкий...
Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тільки спідниця її розвівалась.
— Поля! Поля! — гукав Володько.— Гей, поля! Танець все збільшувався. Парубки не хотіли відстати від Володька й гнались, мов вихори. Піт заливає їх, дівчата вже кричать, але хто на це зважає. Весілля! Поля! Гуляй душа без кунтуша!
І коли скінчився танець, Володько почув спрагу.
— Ей, дівчата! Котра подасть води! Зацілую! Не встиг оглянутися, як вже котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотів взяти воду, але зиркнув на дівчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет від вітру, широко відчиняв очі, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився просто їй у вічі.
— Ну й карі! — сказав він.— Вас тільки цілувати!
— Не кажіть! — відповіла дівчина відважно й певно.— Ще перехвалите.
— Йдіть собі! Зникніть з очей поки не пізно! Відійдіть далі! Тут стоїть сам гріх! — поволі говорив Володько і розводив руками, ніби хотів розгорнути з-перед себе людей.— Гей, поля! — викрикнув він, але заточився.
Його підхопив Сергій.
— Хлопці! Дорогу!
Володько не перечив. Сергій вів його під руки, а той йшов слухняно, похитуючись, і говорив:
— Сергію! Чорте мій! Брате рідний! Кажи, хто та дівчина! Невже тилявчанка!
— Хіба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п'яний на відро. Наталка то. Я ж тобі про неї казав.
— Наталка? Ага! Стій, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергію. Здається, сто літ живу на землі. Поїдем десь інде. Так, кажеш, Наталка. Так, так! Це вона! Грім мене на цьому місці трісне! Наталка!
— Мовчи,— шипить над ним Сергій.— Он її брат Ілько. Він над нею сторожує. Має нареченого з Людвищ.
— З Людвищ? Плюю! До Людвищ не пустим такої. Самі потребуєм... Тут росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожів. А Кіндрат де? Ха-ха-ха! От дивак! Підходить до синагоги, кусень цегли у руку і брязь. Шиби розсипались...
Володько вже не міг стояти. Його занесли до сусіда й положили на лаві. Лежав блідий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час від часу намагався встати. Коло нього сидів Сергій, приходив дивитись Кіндрат.
— Ну! Буде нас пам'ятати. Вгостили! — хвалився задоволено.
Після прийшов Никон. Володько все лежав, голова боліла, думки мішалися.
— А на віче? Підем! Підем, братва! — говорив. Язик йому заплітався. — Кароока! Йди з дороги... Взяв цеглу... Прийшла й Ганка, глянула на нього:
— Боженьку! Сергію! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впоїли?
Підійшла зовсім близько до Володька, взяла його руку. Після стала коло лавиці навколішки.
— Бідний, бідний Володько! — шептала вона й дивилась на його бліде обличчя. Кілька смужок волосся спадало йому на чоло, а очі були заплющені... — Дурні хлопці! Так напоїти!
— Нічого! — казав Сергій.— Проспиться й пройде. Треба було охрестити у віру християнську. Побудь тут з ним, а я після прийду.
Сергій вийшов, і в хаті зісталась сама Ганка з Володьком. Більше не було нікого. Всі на весіллі. Троє дітей спало на запічку. Володько чув, що коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не міг піднятися. Йому було навіть приємно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею по чолі, торкалась пальцями уст, брів, заплющених очей. Шептала над ним якісь слова. Володько починав забуватись. В його уяві ще мигали якісь шматочки дерев, листя, очей... У вухах дзвеніли дзвоники. Чув, що лавиця під ним угинається й опускається вниз. Починав поволі кудись западати, летіти в темноту, у прірву. Часом здригався, хотів зірватися, але не мав сили й все летів у безмежну темноту.
IV
Рано Володько прокинувся й довго не міг отямитись. Чужа хата, чужі люди, взутий, вдягнений. Одяг зім'ятий, чоботи в болоті. У голові все ще шумить, очі невиразно дивляться на світ Божий. Встав на ноги й заточився.
— Ну, що? Виспались? — запитала господиня, тітка Домка.
— Де ж хлопці? — запитав Володько, не відповідаючи на її питання.
— Які? Кіндрат? Той десь повіявся. Сергій раненько приходив, але не хотів вас будити. Казав, що прийде... А Ганка тут майже до ранку чепіла.
— І вже пішла?
— Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.
— Ну, я піду,— сказав Володько.
— Куди? А поснідати. Ось підсмажила яєшню. Поснідайте.
Володько відмовлявся, але врешті сів до столу й почав їсти.
— Не маєте кислих огірків? — запитав.
— А чому б ні. Я зараз.— І побігла з мискою до льоху. По хвилі миска огірків стояла перед Володьком. Увійшов Сергій.
— Ну, що? Вже? — питався Володька.— Як чуєшся?
— Уяви, як може чутися свиня, коли проведе ніч у багні,— сказав Володько.
— Свиня кращого місця й не знає. Для неї то найкраще,— відповів Сергій.
— Ну, але йдем до Крем'янця! — рішуче проговорив Володько.
— Думаєш, підем? — перепитав Сергій.
— Неодмінно. Клич хлопців і з місця! Ні хвилини далі. Віче в дві години. Якраз встигнемо! Але раз-два.
— Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе,— казав Сергій.
— Ні. Досить! Я мушу йти. Не підете ви, сам піду. Я мушу! Досить цього. В голові у мене, як в улію. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.
— Це мусило бути. Не пішов би ти з нами, не пішли б ми з тобою. Ще я пішов би, але інші... Зрештою, чому не можна випити...
— Хіба це зветься випити?.. Положити чоловіка... Це випити? Де Кіндрат, Никон? Піди за ними...
Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли самі, бо не знали, що сталося з Володьком.
— Хо-хо-хо! Він вже танцює знову,— проговорив весело Кіндрат.— Чи не варто б похмелитись?