На другий день Володько відійшов до Крем'янця. Погода все псувалась і до вечора почав сіяти дрібний дощ. Дорога розбилась зовсім. Втомлений і голодний вернувся Володько аж ііізно вночі, а вже до рання на магазині й на всіх видних місцях були міцно наліплені плакати. Час від часу перед ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.
Але за пару днів коло тих плакатів з'явилися інші. Володько зустрів Сергія.
— Не знаєш, хто то поналіплював оте? — показав один зірваний з числом двадцять два.
— Козак,— сказав Сергій,— Вчора в нього була нарада. Сидів комендант, війт. Довго пили. Кіндрата також поїли. Після він і порозліплював...
— Кіндрат?
— Він. Але я зустрів його й кажу: дурний. Будеш оте розліплювать? "А що?" — питає. Сховай на оселедці. Він порозліплював кілька, а решту ми сховали. Бачив, як порозліплював? Вітер вже, напевне, їх підібрав.
— В неділю в Крем'янці віче. Не хотів би піти? — сказав між іншим Володько.
— В неділю? А весілля?
— В суботу відтанцюєм, а в неділю махнем. Ні? Це варто, Сергію.
Сергій замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде танцювати на весіллі, аж тут перешкода.
— Добре! — викрикнув Сергій по часі й тріпнув правою рукою.— Підем!
Дні поволі тягнулись. Сльозливі, похмурі дні. Сіяв дощ, шумів вітер. Дерева вертілись то вправо, то вліво, на всі боки, мов дівчата на весіллі. Спадало листя, летіло з вітром, куди той хотів. Поля пустіли й пустіли, ніби забуті й залишені. Навіть пастушки трималися лісу й запусту угорських хащавин. Там тепер весь час куріло, звідки неслися виспіви Кузьмової Христі, там десь бебкав Ех-тоїв німий, що, не дивлячись на свій вік, все ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя. Часом приходили туди парубки, починались жарти. Під деревом горіло велике багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на голови.
Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп'яцтво, і тягнуло його туди, до веселого товариства. Але не міг відважитись піти туди. Зовсім відбився від своїх, відучився з ними говорити, не знав, що має з ними робити.
Йшов сам у поле, у ліс... Блукав по запусті й придивлявся до всього. Ось пень, що його зрізали колись з батьком. Рівний, гладенький, вогкий. До нього прилипло кілька палькатих, поруділих кленових листочків. Он той вже встиг обрости пасинками. Там далі гурт струнких осичок. Листя їх вже майже осипалось, тільки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтіло й, здавалось, ось-ось одірветься. Коло деяких пнів росли купами опеньки. Не хотів їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре на самоті з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все більші й більші думки огортали його. Іноді вилазив на високий пень, ставав, дивився перед себе, а після починав співати. Голосно, сильно співав і сам слухав свій спів, сам ловив його звуки, що летіли далеко, далеко туди, в хащі.
Після йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений молодими берізками. Чудові, веселі дерева. Кора їх свіжа, біла, ніби мальована, тоненькі, бронзові галузки, легкі, округлі листочки. Поміж ними клен старий, насінник стоїть, ніби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку сонце й пригріло сюди... Володько присів на погнилому пні проти сонця. І стала перед ним Ганка. Виразно бачив її сині, як небо, як волошки, очі... І бачив усміх її, ніби усміх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осінню пору. А в серці відчув солодкий, тремтячий неспокій...
Спустив голову й опер її на руки, вперті ліктями в коліна. Довго дивився вниз на свої мокрі, з прилиплим листом чоботи.
Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї і чув голос її, і бачив очі... Прийди, кохана, прийди! Не хочу нічого, лиш бачить хочу тебе!
Марив, снив, тягнувся в незнане — велике, широке, чарівно незнане... Хотів кохати свіжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як описують в книжках, такою, як в піснях співають, такою ніжною й разом твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.
Йшов час, небо все більше від заходу відкривалося, вітер сюди й туди розкидав великі хмарини, ніби вони перешкоджали йому кудись бігти. Нарешті майже зовсім розкидав. Небо зісталось синє й чисте, лиш час від часу гналась по нім хмарина, ніби квапилась догнати тих, що втікли за обрій.
Сонце через те зайшло свобідно й червоно. Весь захід ніби облився червоним, а цілий пригірок на Чешчині палав. Володько навмисне покинув свій запуст, вийшов на взлісся, стояв тут, мов стовп граничний, і все дивився на захід, на озеро, що половиною вже ховалось у тінь, на березовий гай, що на другому боці долини. Як любив він це все. Як на все оглядався. Як цікавила його кожна та незначна деревина, ніби вона йому рідна сестра. Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змішувалась з іншою любов'ю, після ще з іншою, спліталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо знав, що так як він, так не любить ніхто... І що можуть його тут бачити, можуть сказати людям, а ті будуть сміятись, пальцем на нього показувати... Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бігає, ніби скажений собака, по полях та по лісах... Від людського ока ховається, ніби нечистий... Але захід все горів. Кілька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсім зблизька, ніби сиділи вони за горою, збурились і піднялися. Виплили й посунули чистим небом. Після починало гаснути там, на Чешчині, озеро сховалось зовсім у тінь. Кілька ворон летіло з тамтого боку просто на Володька. Долиною проїхав селянин. Володько провів його поглядом, хоч той і не догадувався, що ним хтось з тамтої гори цікавиться.
Нарешті настав вечір, і Володько пішов додому. Боявся тільки, щоб не зустріти батька. Краще не треба. Сьогодні треба було піти щось там заскородити, чи заорати, чи вивезти гній... Щось там треба було зробити, але Володько не зробив. Покинув все й пішов. Настя бігала, тупцялась цілий Божий день. Матвій також не дармував. Хведот ходив з кіньми. Василина прийшла зі школи й одразу взялась до роботи... Тільки Володько один відбився від усіх... Відколовся, як громом відбита галузка... Зайвий він тут. Хай йшов собі в той світ, коли не хоче бути дома.