Але Матвій не виявляє наміру стояти й галакати отак на пусто. Робота сама не зробиться. Треба орати. Обертається, жене коні й решту слів вже на ходу відповідає Карпові. Нема на гутірки часу, нема...
Матвій краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство, коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий — тягни й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловік в отій норі вже стільки літ, нема де навіть кості протягнути. Вже дерева нібито навозив і цеглу вже замовив. Ось тільки прийде санна дорога, треба буде перевезти. Не можна опускати рук... Треба тягнути, коли Бог хотів, щоб він і на старість не мав якоїсь зміни. Може, хіба аж той найменший підросте'. А цей... Не буде з нього для хазяйства толку.
Згадав Матвій Василя. Згадав його таким, як бачив востаннє. На тому каштаному... Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогриміло й тільки голод, мор і чорні круки лишились... Пригадав, які-то недавно були роки, коли за пуд ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитів який-небудь Іван Штука з Сапанова давав. За сіллю люди по сто верстов ходили. Такі-то пережили роки, і все даремно.
А може, й ні. Побачимо, що буде далі.
— Вйо, Сіра! Тягни, тягни! — проговорює старий до коней.
Сусіди виходять, дивляться, як працює Матвій, говорять:
— Бач. Батько поле оре, а син комедії виробляє. І розумний старий, а. дурний. Дав би я йому таку комедію, що не знав би, де свої зуби збирати. Заманулось сина зробити паном, а тут він не пан й не Іван... А сам як тягнув плуга, так і тягне...
Володько не спав довго. Коли сонце досить високо піднялося, встав, швидко помився, поснідав і пішов на поле змінити батька.
— Йди, йди! — казала Настя.— Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. І коло хати стільки праці, що тільки Господоньку, поможи!
Коли Володько вийшов, Матвій вже Зорав досить порядний шмат.
— Будеш орати?— спитав старий.
— Поорю.
— Тільки отам, на закруті, притримуй добре. Скоро обід. Коні втомилися. Тверде, як камінь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година... Добре було б отам під Угорщиною зяблю заскородити. Навесні тоді краще ореться... Під лісом просянисько також варто привести до порядку. Пнів там стільки. Колись, було, як мав ще силу, пішов і повикидав. А тепер хай ще гниють... А озимина, здається, гарно зійшла, коли б тільки зима порядна видалась. Змінилися наші зими, змінилися. Не знаю, що то сталося, але, бувало, оце по Михайлі як прийшли морози, як замерзла земля, як впав сніг, то аж на весну зійшов. А тепер дивись: дощ, дощ... Земля не замерзне, впаде сніг, полежить, згине, знову нападає по коліна. Земля не замерзла, і пашня випріває...
Ще довго поволі оповідав Матвій Володькові. Хотів, щоб трошки й коні відпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зійшло. Оповідав, що і де має зробитися, що на весну будуть сіяти, про колишнє... А коли трохи коні відпочили,
сказав:
— Ну, тепер підеш. Як доореш сьогодні, то завтра заволочиш зяблю...
— Я завтра думаю піти до Крем'янця,— сказав Володько.
— А то ж чого? — підняв трохи голову Матвій...
— Дістав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до міста на нараду...
— Вибори? Які то вибори?
— До сойму вибори. Вибиратимуть послів. Голосування
буде.
— Таак? То ти, значить, підеш? Ну, то я скажу Хведотові, щоб заволочив. Худобу вижене стара, або й я сам. А які там будуть посли?
— Та ще й я не знаю. Піду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх людей післати...
— Ну, то напевне. Толку з того буде стільки, як і торішнього снігу, але хай все-таки йдуть. Колись і до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали. По тисячі рублів на місяць дістав, каплицю .виставив муровану... Тільки й лишилося по його послуванні. Навіть господарем порядним не став. Мав гроші в банку, прийшла революція — й все пропало. А хату й господарство під час повстання спалили. Тепер жебрак.
— Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? — запитав Матвій наостанку.
— Добре було, тільки багато мороки.
— Зібрали якісь гроші?
— Сто двадцять тисяч.
— Ого. То було діло. А що з тих грошей буде?
— Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на "Просвіту".
Матвій не сказав більше нічого й відійшов. Володько залишився орати, а одночасно обдумував свої справи. Треба було піти в село й зробити там порядок. Все так і зісталось на купі. Може, хоч Сергій надумається та піде до Якова. Треба розтягнути та повідносити позичені дошки, треба віднести перуки. Ну, це Володько зробить завтра...
Треба було й до Левинських навідатись та подивитись, який то у них настрій. Цікаво було б взагалі послухати, що говорять в селі...
Після Володько пригадав Женю й Ґанку. Обидві стояли в його очах, і не знав, за котрою побігти. Женя вже ось скоро від'їде, а Ганка лишиться. Женя весь час ніби жартує, ніби кпиться. Весела, в'юнка, говірлива. Ганка пружна, мов тятива, і гаряча. Її очі завжди горять, завжди бігають... Уста її вогкі й соковиті, груди молоді й пружні.
— Вйо, Карий! — підганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках чепіги, на шию зачіпив віжки. Коні поволі, тяжко ступають... Копита їх грузнуть в землю. Доходить до кінця поля, обертається, викидає плуга та деякий час йде вільно. Блискуча плита відбиває соняшний промінь. Часом Володько відкидає на ходу з-під граділя пирій, що за якийсь час наб'ється туди. Після, дійшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепігу й ставить знову плуга. Коні так навчені, що самі заходять у борозну.
Тут за плугом родяться всі Володькові плани. Звідси бачить він свою життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границі й закони, стелиться десь туди до далекого Дніпра й Києва. Ось він тут, бачить свої добрі коні, бачить поля, свій хутір зі садком, але думка не тут. Ні, ні. Ні одного разу не зупинилася вона на цій ріллі, під цією солом'яною стріхою, десь тут поблизу. Ці обрії й ці широти вузькі для неї. Направо й наліво широкий світ, направо й наліво безліч нового, небаченого, незнаного. Піти, пізнати, вирвати звідти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити ці поля й ці стріхи чогось такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, Божий образ, так давно десь ними страчений і затоптаний...