Було тихо, лагідно. Небо вкрите сіруватими баранчиками хмарин. Час від часу з запусту чути сміх Галі. Лінкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пісню ген аж там десь у долині.
Володько й Олег змінили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег зустрів її у Ронів, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школі... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небі, подував західний вітер, час від часу спадали листочки, вертілися в повітрі й припадали до сухої землі.
По часі Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якісь осінні віти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цілу щоку рум'янцями.
— Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! — крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвінко, що луна покотилась долиною й відбилась від другого схилу.
З кущів запищав слабий голосок Олі, і по часі з'явилися Лінкерт і Роман.
— А ви чого надуті, ніби міністри Британської імперії? — запитала Галя Володька та Олега і, не чекаючи відповіді, сіла на пеньочку.— Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! — показувала ногою на купу опеньків.— А я попеклася. Фу-у!
— Жорстокі це люди,— сказала Оля і вказала на своїх кавалерів.— Знаєш, Галю, що є їх ідеалом?
— Які там у Романа можуть бути ідеали. Випивка! — виразно й рішуче сказала Галя, роззуваючи черевик.
— Військо, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,— пояснила Оля.
— Ні, панове! — заперечив жартом Лінкерт.— Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болівійським міністром. Інакше не бажаю... Можу ще погодитися на ефіопського канцлера чи сіямського короля.
— Ніякого чорта ви обидва не бажаєте,— проговорила знову Галя.— Тепер вашим бажанням — зчитатися нас і випити.
— Ви, мадмуазель Галя, вгадали,— підтвердив жартівливо Лінкерт.
Верталися додому. Дівчата квапилися щось там помагати матері. Саша похмуро мовчав. Роман і Лінкерт змагалися дотепами та сипали каламбури. Лінкерт декламував пародію на "Бурю" Пушкіна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригірка на Чешчині, товариство ввійшло до саду. Овочеві дерева стоеть, ніби діви-мироносиці перед своїм царем. Прозорі папірівки, рожеві панянки, налиті, повні, закохані самі в себе, висять на гілках спокійно, велично, урочисто. Скісні промені ще прориваються крізь віти, пронизують кілька дерев і зникають. Обтяжені овочами гілляки гауться мало не до землі. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уяві бачив сцену, лаштунки, живі постаті. Крізь обтяжені синіми сливами віти сміялись до нього великі, яскраві, радісні очі. Безліч захоплених облич, безліч ясних очей. І регочуть, і рвуться, і червоніють, і хвилюються, як море, як буревій.
По вечері Роман і Лінкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
— Володя! Підеш з нами? — питає Роман.
— Куди?
— Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прірву. Володько скрізь, Володько не боїться ніякого диявола.
— Добре. Тільки ти мусиш мені щось пообіцяти. Підем на двір.
— Що за таємниці? — проговорив Лінкерт. Але Володько й Роман вийшли. По деякому часі вернулись. Роман весь сяє.
— Чудесно, Володя! — говорив він захоплено.— Це чудово! Я можу. Так! Я чудово можу грати на сцені. Я колись у гімназії хотів виступати. А все решту ми обговоримо.
— Що там? — питає Лінкерт.
— Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лінкерт! Приступайте до нас! — захоплено гукав Роман.
— А що будете грати? — байдуже й іронічно проговорив Лінкерт.— Як Гапка закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся горілки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака. Чудово, ні? Хто буде кум? Ви, Роман?
Володько подивився на нього й не сказав нічого. Але Лінкерт зрозумів його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увійшов Саша, і всі подалися в сад.
Вечір широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорі ядерні, мов кулаки, всипали його ширінь. З села долітала широка з безконечним підголосником парубоцька пісня.
Увійшли до буди. Роман десь вискіпав церковну свічку, але Саша ревнув:
— Геть зі світлом! Хай живе темнота!
— Хай живе сорок п'ять! — підхопив Лінкерт. — Хай живе життя! — додав Олег.
— Хай живуть дурні, ідіоти й політики! — крикнув Лінкерт.
Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволі, несміло обертатися. Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара краплин огріє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
— Лінкерт! — вигукнув Роман.— Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
— Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!
"Слаб, і сміріться гатов!
І предкі маї пакалєньє рабов!"
— продекламував несподівано Лінкерт,— Жарь Блока!
— "І нєжності ядам убіта душа!" — кричав Лінкерт і гримав кулаком по розхитаному столику.— Саша! Співайте! Брудний буде фінал! Карнілова жарте!
"І ета рука нє падіпмєт..."
Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає. Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Мені все одно! Плюю я на всі держави, тільки Росію обпльовую навкруги, бо люблю її, чортову дочку. Великанська, чудова Росія.
"Русь, і ти била прекрасна,
А тєпєр гнійот твой дух!
Бєза-абразний труп ужасний,
Пасінєл і вєсь разпух",
— затягнув він низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити.
— Не лізь, Саша! — хрипів Лінкерт.— Не знаєш, що кожне слово моє — рубль царськими або сто міліонів марок жечпосполітих. Я до Володі хотів сказати. Ви, молодий чоловіче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко й глупо помиляєтесь і не знаєте людської психології. Все, що я кажу, так собі — нісенітниця. Розумію, але взагалі зміст у цьому є. Так, так. Я людина широка, російська... От і живи. Ніде й кулаком махнуть. Махнув і одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
"Бо-оже, царя храні!" — почав знову Лінкерт. Підхопили Роман і Саша.
"Сі-ільний державний, царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам".
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Він підноситься, хитається, ніби бажає вихитатись з кореня. Обтяжені яблуками яблуні також хитаються. З села ревуть парубки. Дужі, крикливі голоси витягають під саме небо: