Володько добре знає матір і знає її думки. Вони ж бо виписані на її чолі, очах, устах. Але він не встане, не візьме за сухенькі плечі і не вимовить: "Мамо моя!"
І не подивиться в її безодню очей, і не осушить ті сльози, ни, хоча ціла його істота обнята пожежею великої любові. | Не вчило його життя пестощів. Було завжди шорстке й холодне, і всі очі дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною думкою і в серці, в м'язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними м'язами і струснеш планетою. Так буде.
Батько. Він сидить на лаві, погрузлий у думи свої. Не торкайте його. Коли він думає, хай все мовчить. Сьогодні дума його насправжки особлива. Обличчя його закрите туманом і тільки невиразні контури брів, чола, носа, бороди. Здається, він далеко серед широкого поля вкопався в землю і головою торкається хмари. Чорні, густі мряки налітають, закутують його, колотяться і рвуться далі. Володько не одважується озватися до батька свого. А слова є. Слова самі гуснуть у горлі й печуть. У хаті порожньо. Катерина й Хведот сплять у клуні.
— Так, кажеш, і ці відступають? — виривається з батькових уст.
— Дуже спішно,— відповідає Володько. Мовчазлива перерва. Батько хвилюється. Син і мати дивляться на нього і не розуміють його.
— А той... — починає поволі продовжувати мову батько.— Нічого він тобі не згадував?
Володько не розуміє. Дивиться на батька широко відчиненими очима.
— Хто, тату?
— Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
— Питався тільки, чи не пізнаю його...
— І більше ні? А до мене прийшов... — Тут знов перерва. Матвій змагається сам з собою. Слова не ідуть на язик.— Прийшов і каже: знаєте, дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Ні. Не можу, кажу, вас знати. Народу стільки перейшло. За сто літ стільки не перейде, як за ці роки. Були й такі й сякі. Були добрі, були злі. Шлях, кажу, коло нас і земля наша для всіх вітрів одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвій перериває мову і дивиться в землю. Права його долоня спокійно лежить на коліні.
— А після... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього і сам відгадав усе. Нема нашого Василя.
— Нема?
Володько звівся на ноги. Очі його широко відчинені. Він не вірить. У це не можна повірити. Ніяк не можна. Он і мати не вірить, але й вона встала. Всі повставали й дивляться так, ніби між ними сам Василь. Ніби він, і не він. Не можна, щоб його не було на світі. Всі ж бачать його перед собою таким, як того літнього дня, коли він примчав каштаним конем додому. А може, то був тільки сон. Може, не було Василя, ані того дня, ані взагалі нічого того на світі не було. Сон був і всі не вірили в нього, бо несила було вірити. А може, це тепер сниться. Ніч темна і глибока. Навколо, як широкий наш край — ніч одна, а тоді все ж таки всі бачили ясне сонце.
Матвій, мов з каменя різьблений. Він завжди такий, коли треба. Тоді на його чугунних долонях ще виразніше випинаються галузки жил, а очі металом горять. І, видається, навколо громи б'ють, а він грудьми проти всіх сил. Вража куля десь там на полях стяла його сина.
— Ну,— сказав Матвій.— Більше ми не могли зробити.
А Володько повний подиву, як і колись. І тоді, і тепер він любить батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовірна вістка з большевицьким обозом прилетіла. Хата погрузла у глибину, у прірву, лиш батько один над усім. Хай. Так сказала земля, так хотів її Бог.
Прийде ранок завтра, і другий син разом з сонцем встане і піде. І понесе спомин про Василя над полями, над селами і містами. Мов книгу велику кладе пере очима і бачить, що було. Від дошки до дошки перечитає її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за думою і складав їх у відповідні місця.
Полями, довгими шляхами, через села та міста проходили не люди, а тіні того, що прийде. Проходили мільйонами. Отам далі падали, мов у прірву, не було їм ніяк вороття, бо треба було йти і треба було впасти. Яка безодня облич, яке число очей. Потом всіяні їх куті з металу лиця.
Полки, дивізії — їх безліч, мов гнані вітром сюди й туди пройшли. Тяжкі копита з підковами, і дужі грудниці, і посторонки круті, і хомути. Колеса двоколок крають шляхи. І батарея за батареєю — жерла барви в'ялої трави в чохлах. Поволі йдуть вони, поволі обертаються велетенські колеса, поволі ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташі, тесаки, за ними солдати.
Минулось. Натомість встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з могил і на тачанках пройшли степами. Вони боролись і побороли, вони шукали і знайшли. Хай будуть благословенні дні, коли сонце світило їм. Хай пам'ять про них вовіки царствує. Он їх сліди і по них ідуть, все йдуть, все нові, все спрагнені перемоги. І коли ті, що увійдуть у землі свої переможні, стануть до сходу і до заходу на всі сторони великого світу, вони засвідчать: землі ці куплені за піт і кров поколінь. Вовіки хай живуть на них вільні люди. Чуйте, глухі, і бачте, сліпі! Ми кажемо це вам усім — навіть тим, що ненавидять, і тим, що не вірять.
КІНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ
БАТЬКО І СИН
Жолобецький ліс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце, яскраво, радісно, барвисте. З полів стікав у долини молошний туман, що відпливав у напрямку лісу й там зникав. По стернях, по свіжозораних нивках розсипались соняшні промені і все навкруги починало сміятися.
На хуторі Матвія зчинився рух. Володько прокинувся також, але з приємністю пригадав, що сьогодні неділя і він може трохи повалятися. Спав у клуні високо на стіжку свіжої вівсяниці під самими кроквами. Сонце продиралось у кожну щілинку, будило, вабило надвір, жартувало. Володько вдоволено потягнувся. Вчора пізно вернувся з Дерманя, йшов кілька десятків кілометрів пішки, і ноги ще не встигли відпочити.
Матвій з Хведотом спали також у клуні, але з другого кінця, біля машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелі. Вставало сонце — вставав і він. Йому боліла спина, але він підпирав її правою рукою і, заціпивши зуби, зводився. Тепер він лишив Хведота поспати, заложив коням зеленої конюшини і почав вбиратись на утреню,