Хому вхопили, ніби він гарячий вуглик, і виперли...
— Це кров моя! — гукав він.— Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет і слово не скажи!..— але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах і той заїкнувся на півслові. Кажуть, кров так і полляла йому через шпакуваті вуса і бороду геть-чисто перебарвила.
А Смірнов більше не міг виплачувати. Після такого хвилювання хто б міг виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
— І треба було йому за якогось рубля знімати бучу! — сердився хтось...
— Нєєє! Я несогласен,— перечить другий.— Тут перву ролю грає справедливість. Хіба ж не сукин син отой самий капітан...
— Та це ж звісно. А хіба вони не всі такі? Їздив я оце до штабу на стійку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а він, таку його мать, визвірився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсім і не маю. А якби й просто на в'язці сів... Що, йому відлетіла б?.. То-то... То зветься війна. Один на фронті в мерзлому багні лежить, а другий, бач, на в'язці соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!.. Порядки...
— Що, чуєте, про отого капітана говорять, то тільки "мразь і стид". Живе ото в школі. До нього ніби всі оті вищі члени з'їжджаються. Позавішують, каже, вікна червоним. На столі пляшок повно, "Боже цара" ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її... Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нічого собі, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри навчили...
Володько вертається додому і слухає, що гуторять. Бачив і сам він, що за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочів, з різними написами валяється. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять.
"Чорт його бери, того рубля",— вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймні й ті дістав. А рубля він дома має, доложить і все батькові на перешиття шинелі віддасть.
Там, де село кінчається і починаються хутори, зустрічає Володько "маршові роти". Сьогодні пригнали їх видимо-невидимо. Ніби повінь залили вони село, кричать, матюкають. Все молоді кацапчуки, що говорять з прихрапом у ніс, ковтаючи слова. Одягнені добре. Нові до самих п'ят шинелі, вовняні сірі шапки, добрі з довгими халявами чоботи.
Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж і женуть. Володько йде повз лави вояків і, здається, не буде їм кінця. Йдуть і йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантажені. Бряжчать металеві речі.
Дома застав повно. Увійшов до хати і, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавці, на печі, на миснику — скрізь, де тільки є якесь місце, гори наплечних мішків, пояси з патронташами, мокрі шинелі, газові маски, лопатки,сокири.
Під плитою вже топиться, а на плиті два здоровенні баняки води. Під комином безліч котьолків і в кожному щось З харчів видно.
— Ага! Вот, вот! Мальчік паявілса... Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчік за булкамі сбєгаєт...— загуторили солдати.
— Хош', малиш, за булкамі іті? Да?
— Да! — кивнув головою Володько.
— Рєбат'.' — загукав один солдатик,— Давай дєнгі. Мальчік за булкамі йдьот.
— Пачьом булкі?
— Да чьорт знаєт. Па десяті, что ль...
— Мне две.
— Мнє трі!
— Нам с Грішкой п'ять.
— Да нє галдіте всє, как лєшіє! Па парядку! Мітька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном... Да нє брасай на голаву! Вот, сукін син, мать твая вєдьма, нікак рускій чал'єк нє деєржіт парядка!
— Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти задніцу туди прьош!..
—Ей, щенкі! Нє арітє! Вот мальчік ждьот! — встав і крикнув старший солдат.
Вирвавшись на вільний простір з купою марок у руці, Володько знов жене в село. Дивне відчування. Здається, село змінилося, зникло. Неймовірно велика кількість людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрізь ворушиться. Дим над стріхами зводиться, подвір'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає сніг і ріденька грязюка збігає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглі, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого місяця. Подекуди миготять зорі.
Коло бувшої шкальні черга за булками виповзає кінцем аж на дорогу. До неї прилипають все нові і нові кільця. Але Володько не дурень. Він знає ходи до крамниці і по короткому часі з мішком булок на плечах вертається додому.
Тут чай на столі. Парує, димить. З вояцьких облич стікає піт. Булки розхапали, і почалася жерня. Володько заробив піврубля, але це його не так особливо тішило. Нема де сісти, а він і так цілий день мерзнув надворі.
За чаєм розмови і сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вікно.
— Хазяїн! Хазяїн! Вийді, атєц!.. Матвій почув голос "біловусого фуражира". Накинув кожуха і витиснувся надвір.
— Ти, атєц?
— Я. А що таке? — Матвій бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кінно-гарматник.
— Прінімай, старік, нас начєвать!
— Ну,— знизує плечима Матвій.— У мене й так повна хата. Навіть сісти ніде...
— Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с'єзділі... Там єщьо хужей твоєво. У сараях люді сплят...
Що робити? Завів коні до клуні, а люди втиснулися до хати. Вояк далі розмову веде.
— ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк, чи офіцир — все одно. Дістіпліна то дістіпліна, але не наша. У нас солдат — грязь, багно, сплювак,— афіцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лиці — нічаво, афіцир салфеткою тавос підпирає. Два рази був у пліну, два рази втік. Три рани дістав. Тепер піду і посвищу... Сам в полон піду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом і груддю захищав. Там он Распутіна робота наривом на Росії сходить. Цариця у дворці гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дітвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий?
— Чаво? — витріщив очі молоденький кацапчук.
— Знаєш ти, куди йдеш?
— Вєстіма. На фронт.
— Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, одні ратиці лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч і виложать. З Пітера, з Владівасгока, з Бердичева, з Самарянських степів — всіх дураків зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, якої світ не бачив. І вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурія — все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячі верст ногами своїми робив. А коли кінець? Спрашую: коли кінець? Далой!..