— Їдь! Мені вже геть зад обліз. Пер, мов вітер. Ночей, дубило його ма', не спав.
Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета і був надзвичай говіркий. На половині дороги Володько під'їхав до нього.
— Їдьте ще ви, тату! Я вже відпочив.
— Но, но... Їдь, їдь...
Несли до рідних хат втому і радість. Які чарівні оті своя хата і все навкруги. Як приємно сісти на лаві за знайомим столом. На нім миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмішкою на устах і сльозою в оці. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче ніздрі. Уривні оповідання. І, здається, нема сили, яка б могла розірвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама і діти.
IV
Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою... Село жило війною. Школа втікла... Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять "у кухні" і дістають порції.
Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.
Розпочинається попит на овес та сіно. "Ага,— думає Матвій.— Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса"...
Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх... І він казав:
— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все "нипочом"...
Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.
— Кров така,— Казав він.— Татарська!..
У Суражі за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколійка зв'язує її з Острогом. Гарматний говір не вмовкає. Пішли "маршові роти" на "пополнєніє". Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня надвечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.
— Москалі йдуть!..
Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти — одна за другою, без крику і пісень. Це ж не "перві бої". Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви...
У Тилявці нічліг. "Квартир'єри" розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.
По приході в село "роти" розпочинають торгівлю. Новенькі "сапагі, палатки", ватові "фуфайкі", штани, в'язані "кальсони". Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.
— Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє-нєбуть, ліш би на ногу абуть...
— А вам же...
— Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умірать у старих...
І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою "два цєлкових". А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться і "маршові роти" розвозять по "тилу" каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.
Що ближче зима, то більше в селі "фуражирів". Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.
Продав Матвій перші п'ятдесят пудів вівса по "руб і двадцять". Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.
— То ні, господин фуражир. Не підпишу.
— Піші, атєц. Усьо равно... Піші!
— Ее, нє... Не можу. Характер не дозволить.
— Крутой ти дєдя. Ну, ладна...
І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але... І підписав.
— Нє бось, атєц. Нікто тєбя нє тронєт. А жіть і нам нада.
— Крадуть, аж курить,— казав після Матвій.— Краде, хто може. Мільйони злодюг... Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками "батареєць", завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гропгі. Вечором чай жлуктить, "Кузьму Крючкова" розкурює
— Ех, жість, жість! — вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі.— Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш... Панімаю... Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка... Кутєрма пашла... Гнійот наш челавєк...
— Бо нема хазяїна... От воно! — відповідає певно Матвій.
— Да. Может, ти і прав. Царішка наш растерялся... Вот би тєбя, атєц, на царя... Аа!
"Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" — думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архірей при Службі Божій у церкві. Господарі інші — міністри всілякі. Але ті нінащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком — хлюст хлюстом... Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить... Пошли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки... Тьху! — теж вояки!
Почали підводи зі села в "наряд" брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу, і дощ не дощ, сніг не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи... Морда твоя тріщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви... Все нерви. Безсонні ночі з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зі шпиталів сестри викрадали і пропивали, лярви прокляті.
Це твориться по цілому запіллі фронту. А там на фронті тисячі тисяч вмирає. Кров ллється, де тільки глянь. І це бачить дядько і кожна дитина. "Паничики" — стало лайкою.
— Ех,— каже, бувало, Матвій,— хоч і кажуть, що не буде з Івана пана, але я думаю, що з кожного Івана ліпший був би пан, як оті хлюстх... Нема в них крові живої. Шкіра їх поту ніколи не пропускала, а піт з'їсть людину. Працею вигониться піт з нутра...