Матвія їжа не бере. Сон десь зник. У думці покошена і мокра конюшина, що лежить в копицях на полі. А повна така, головчаста — пудів п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублів пуд.
Метушливі люди вибиратись квапляться.
— Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблі і баста. І так по три дні стоять втікачі, поки через греблю переповзуть... А коли ще натиснули б.
— Хочете, то вибирайтесь, а мені дайте чисту годину,— сердито відповідав Матвій. Баби не одважуються самі рушити. Хай вже "він" наперед. А той "він" сидів, мов камінь і ніяка війна не зрушить його. Кілька дядьків з Тилявки не видержало і знялося. Виповзли на шлях і поряхалися в напрямі жолобецького лісу. Матвій провадив їх очима і мовчав. Що їм казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущені, мов порожній стрючок. На місці дверей і вікон одні нори, а всередині, ніби буревій бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки від Івана з тамтого кінця село підпалять і люд, мов блощиці, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвієвій хатинці двадцять "денщиків". У печі палає огонь, смажаться кури, поросята... Двері навстежінь відчинені, долівка, мов на дорозі. Сам господар не сидів у хаті. Ходив і ходив. І коли сили спадали, приходив, брав мовчки в кулак дещо "покомлати" і відходив до клуні, до свого. вівса, до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там і жив, мов горобець у стрісі.
Володько також купку марок за кури та всякі прислуги зібрав. Були сині, з "Миколою другим", зелені з "першим". Солдати якось до двора пішли і мішок яблук приперли. Висипали серед подвір'я і хто хотів, їв. Розказували, що там твориться.
Володько ніколи у дворі не був, бачив здалека велику садибу, покої. Бачив часом паничів, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але близько не підходив, нічого спільного з ними не мав і чомусь не любив того... Не чув до них того, що, бувало, в Дермані до учнів семінарії. Ті також "чисто ходили", блискучі "козирки" кашкетів, блискучі халяви мали, але Володько сам хотів "таким бути". Нічого ліпшого не було, як бути учнем-Паничем? Ні. Прийде тобі.
— А, скажіте, пожалства... Что ет' такое? — показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селі. Тьху! Руки які у них... Пальці, мов шкляні. Коли б здушив — розсипалися б... Дівки губи до червоного мажуть...
Тепер слухав, що "там" твориться, і собі пішов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблуні гнуться від овочу. Скрізь, де не глянь, солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто під копита і тут чавляться.
У покоях уже всьому кінець. Лиш білі папірчики, що летять з вирваних вікон та дверей, пурхають від вітру по клумбах квітів. У палісаднику обтрощена пальма і пара кактусів. Володько відломив і собі одну цікаву, невидану, подібну на пір'їну гілку з пальми.
Після не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, діти. Якісь розбиті бебехи. Пух розвіяний по помості. Вирвані з одвірків двері лежать під порогом і по них топчуться.
У просторій кімнаті дзеркальна стіна. Перед нею москаль у мокрій шинелі — вус фертом, шапка на потилиці чудом засіла. Володько і свою непоказну постать перший раз на цілий зріст побачив. От чоботи, ті самі, які у батька виканючив, надто у грязюці. Аж злякався, коли глянув, Що вони на помості, колись, мабуть, навіть лакованому, стоять. А очі які смішні. Чуприна, як щітка, якою замітають. Шморгнув носом і пішов далі.
З протилежних дверей виліз ще москаль. У руках його сокира.
— Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматріваєш! Вот єво!
Бах, бах! Вправо, вліво! Обух торкнувся дзеркала і те, мов розбита вода, хлюпнулось на всі боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета збив на потилицю, ліву руку в бік упер, у правій сокира — стоїть гордо, ніби переможець великий.
Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило і виходило, більше бачило. Той, що розглядав "своє рило", до фортепіана підсів і взяв кілька акордів. Фортепіано заревіло і заповнило простір дикими згуками.
— Какой-то-сукін син сапагамі по клавішах топтался,— з серцем вирвалось у музики.
— А ти рєж! — кричить на нього той з сокирою.— Раскамарінскаво!
Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на руки так, ніби з тим сплювком усе серце виплювать хотів, і тупнув кілька незграбних присядок.
Десь взялися дівки. Закрутились шинелі, спідниці. Чоботи гупотять по помості і розкидають закарваші болота, фортепіано одчайдушне реве, пики барвою наливаються і білі зуби мигають, мов блискавки.
І зненацька музика урвав. Розкручені пари фургалом вертілись далі. Зупинились і стихли, коли "розкамарінский" попід стелею розвіявся, а на місце його розлилася розлога та повільна мелодія.
Володько не розуміє того всього, але задубіло стоїть і цілою істотою вникає в оточення. Ось музика буриться, піднімається на височінь. Чує вітер, що б'ється об скелі і квилить злим духом. Чує густоту мороку і вихор, що бушує в ньому, оточуючи бліду пляму сонця, яке ледь проривається через хмари. Чоботи, носи, очі червоні, чорні, сині... Чуби, що мають від вітру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмурені очі й освічує велику, насторч розбиту брову.
Все преться і преться перед очима, мов змора. І коли влетів з нагаєм офіцер і різким голосом ревнув: "Смірнааа!" — у Володька все ще більше змішалося в голові і він витиснувся через розтрощене вікно під капіж, де лежала розчовпана купа вазонів.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, діти. Деякі несуть на плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були вдоволені.
Володько обійшов покої. В одному вікні побачив знайомого хлопця. Той манить його пальцем і щось показує на помості. Володько підійшов до вікна і глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через підвіконня і накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцікавішим. Скинув пасочок, яким підперізував штани, і накладав на нього стоску книжок, недописаних журналів, картин. Все це рухнув на плечі. Але вага була надзвичайна. Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартісне, але кожна книжка липне сама до його рук.