Їм здавалося, що бачать це все дійсно останній раз. Раз ідуть на війну... Раз там з гармат, з кулеметів човпуть людей, раз там газами душать... Боже, хто вернеться звідтам? Дивно... Йдеш і знаєш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але "все одно, раз мати родила, раз і помирать"...
Так міркували дядьки, прощаючись з Матвієм, з полями, з родинами...
III
Наближався час школи. Чи буде вона в цьому році? Володько по довшому часі порішив відвідати учительку. Прийшов. Зійшов на ганок, застукав. Тихо. Ніхто не відповідає. Застукав ще. Після ще й ще, але в школі пустка.
Пішов до сторожа.
— Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
Це зовсім Володькові не до вподоби. Значить, цілу зиму дома, І Ганки не буде бачити. І так не бачив її ціле літо. Раз один у церкві помітив, але не дивився на неї. Здавалося, що всі люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, він майже забув її. Вона зв'язана в'нього зі школою. От сидів собі на лавиці другої групи і не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цікаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебільша безвиразні, бліді й очі нецікаві. Тільки одно зупиняло увагу — Ганчине. Ті "шельми" очі. Ті очі такі рухливі і такі блискучі. Хочеться на них дивитися. Чоло цікаве і ніс розумний. Навіть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась більше притяглива.
Але це тільки в школі. Коли вийшов з неї, коли пішов у поле, зжився з працею... Де там згадувати Ганку. І тільки натяк на школу, тільки місяць серпень доходив досередини, мимохітно згадалася Ганка. Ах, як би хотів знов зустріти її, вийти в поле за ліс туди, на те місце, де колись сидів на пеньочку і дивився на озеро. Приємно було тоді. Відчував соковите життя, відчував весну.
Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західного боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не "галіціяни". То справжній обоз — москалі.
По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір'я мало гостей. Обоз розташувався "по хатах". У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивізіону. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.
Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився додому, щоб побачити, чи й "у нас є". А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький "суп" значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з "котьолка" широкою вояцькою ложкою.
На жаль, "до нас" обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалися у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали "москалі ужін". Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по "суп і порцію" волов'ячого м'яса. Коло кухні велетенські балії "порцій", нанизаних на маленькі дерев'яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.
Деякі діставали просто "в котелок" і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.
— Ей, малиші! Кто желает єсть суп?..
"Малиші" не голодні, але хто відмовиться від таких ласощів, як "московський суп". Кожний бажає поласувати. Тоді вояк брав "котелок" і йшов ще раз до кухні. Там давали йому ще одну порцію, яку з насолодою нищили "малиші".
По вечері "водопій". Це також цікаве явище. Зі всіх дворів ведуть коней до криниці. Коло одної мало місця, тому вояків поділили на "райони". Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивіскування коней. В скорім часі коні так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
По водопої гульня. На широкому вигоні "круг". Перед кругом довгий стілець. На стільці з розтяжними "трьохрядками" гармоністи. Навколо муром сірі шинелі, товсті червоні пики з вишкіреними зубами.
Кирпатий "чорномазий" Ванька під розлогі звуки гармоній "трепака вибиває". Його ноги, рухи і ціле тіло стрибають, як у "чортика". Присідає, плеще долонями по халявах, після по щоках, по губах. Далі й далі — все нові і нові викрутаси. Кружляє дзигою на одній нозі, стає догори ногами і танцює на руках.
Воячня вдоволена, щаслива. Деякі присідають до землі зі сміху.
А коли скінчився "трепак", виступив оповідач. "За горами, за долами, за широкими морями, за дрімучими лісами, в славнім царстві-государстві жив-був славний цар-государ — Матвей по прозванню Беревдєй..." — рвучко з місця розпочав оповідач, збивши свою "фуражку" на потилицю. Над чолом копицею чуб, комір "гімнастьорки" розхристаний. Ліва рука в боку, правав, мов нагай, вимахується над головою.
Воячня замовкла мов камінь. Звучний голос оповідача дзвенить, як дзвін. Над усім небо чисте й зоряне. На заході догоряє велетенська пожежа. А вояк веде свою повість, як цар Матвей Берендей та задумав морську царівну красуню, володарку морів, океанів, зо всіма багатствами, скарбами, зо всіма підводними царствами й государствами собі за жінку здобути.
Підводна красуня косу має чистого золота, очі найкращі агати, тіло барви бурштину. Цілунок її пік, мов дотик розпаленого до червона заліза. Але ні один зо всіх найкращих лицарів, багатирів, козаків-отаманів не міг здобути її прихильності. Тільки грізний цар Берендєй, що правив усіма суходолами, усіма звірами земними, усіма горами підземними, взявся здобути її.
— Так,— сказав Берендєй.— Кров з носа, лусни, умри, а міць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у ріки підземні спусти всі води, а вилови "шельму" — красуню чарівну!
Ех, як гримнула війна. Суша і море звелися й вдарились. Звірі земні і морські чудовиська стялися у герці жахливої смерті. І побілив цар! Полонив свою бранку, відніс її у "хороми" з хрусталю і каміння дорогого і поклав на троні своїм півмертву...
"У труби тоді трубили, в дзвони тоді дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тоді дав цар Берендєй усьому світові на славу — пир на весь мир! Вино рікою текло, страви заморські давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю.І при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!.." — і рвучко труснувши головою, закінчив оповідач.