— Ти кажеш, Росія... Не Росія, а Росія... Ох, то государство... Велике государство. Наш цар перший у цілому світі. Володько купив картину, де намальовані усі царі.
— Там "наш" перший...— Ніколай Александровіч імператор і самодержавец всеросійський. Другий німецький, такий з вусами догори — також порядний цар... І аж третій "ваш"... Але старий... Борода така смішна... Як він зветься?..
— Цісар Франц-Иосиф...
— Хм... Як дивно... Цісар... Хм... "Мова рідня, слово ріднє"!.. Хм... А хто то, кажеш, написав?..
— Такий поет Воробкевич... Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко...
— Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув... Це-не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.
— Ой, ні...— пробувала сперечатись дівчина...— То, може, російські... Я не знаю... Може, то московські... А звідки я знаю... Я в Росії не вчилася... Я знаю наші, руські, або українські...
Западала ніч. Гуторячи діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.
— На,— каже.— Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.
Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.
— Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші... Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід... Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди. Дівчинка тиче йому в руку монету...
— Еее, ні! — засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи назад.— Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.
— Ну, то я не візьму ягід... Не візьму. Мама казали...— Вона хотіла силоміць втхнути йому гроші.
— Ні, ні, ні! — аж кричить хлопець і почав тікати.— Цих грошей у нас навіть ніхто не візьме. Це ж австрійські.
— Ні! Це три копійки...
— Три копійки! То ж ті ягоди навіть копійки не варті.
— О, варті. Тут багато.
— І добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали більше. Дівчина вперлась. Володько тікає навколо черешні. Вона за ним. Кружляють так...
— Все одно, не візьму! їй-бо! ні! Не можу! — аж кричить він засапавшись.
— Ну добре,— зупинилась дівчина.— Черешня при межі. З сего боку твоє, чи з сего?
Володько не розумів одразу, в чім річ.
— З цього,— каже він.
— Ну так он ті гроші. Дивись! — і кинула їх у пашню.— Завтра найдеш! — крикнула і швидко, швидко побігла.
— Ах, ти! — вирвалося у Володька. Він чувся ображеним. Додому не йшли разом.
Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв, зійдуться всі, а вечеря мусить на столі бути. Володько підійшов до матері.
— Мамо.
— Ну, чого тобі?
— Та дівчина закинула у наш овес три копійки.
— А то ж нащо?..
— А випало їй... Хотіла... Тримала в руці, якось махнула і випало... Мамо!
— Ну, що ти хоч? Бач, я бігаю, а ти причепився.
— То ж у них, може, більше й не було.
— Чого?
— А тих грошей.
— Ах, хлопче... Чого ти від мене хоч?.. Не маю часу...
— Я хочу. Дайте мені три копійки... Я віддам їй, а завтра найду...
Мати зупинилася і здивовано подивилась на хлопця. Він стоїть перед челюстями печі, що в ній на купі жару догоряє кілька трісок. Відблиск згасаючого полум'я б'є в його обличчя, освітлює поважні, блискучі очі.
Насті робиться чомусь дуже приємно... Усмішка сама собою зійшла на її тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає світло з печі, але Володько піймав усмішку.
Іншим разом вона, напевно, кричала б на нього за "такі витребеньки". Тепер ні. Поставила повну по вінця мису гарячої юшки на столі, підлізла на лаву і рукою сягнула за образи. Там у шматинці зав'язані кілька срібних і мідяних монет — її збереження.
Виняла плескатого, стертого трояка і подала хлопцеві. А він мимохіть схопив ту руку і поклав на ній голосний цілунок. Було ж у хаті темно. Ніхто не побачить таких пестощів. А хіба ж не варто поцілувати ту руку, що так часто била його, гладила по голові, а найчастіше захищала? Цей намір виринув у нього раптом. Не міг же сподіватись, що мати так легко, без слова докору про марнотратство, дасть аж три копійки. Приємно засоромившись, він схопив гроші і стрімголов вибіг з хати.
На дворі підбіг до чужої жінки. Та, видно, втомлена.
Дитина вже спить у колисці, а сама сидить над нею і куняє.
— Тітко,— каже несміло хлопець. Жінка не спала. Ксмзді дзеленьчать і падають на дитиву... Втома брала її і завазала у сон.
— Що тобі, сину? —— підняла аоволі розчухрану голову.
— Ваша дівтана... Ми були... Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов... Ось візьміть їх...— І Володько швидко, вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.
Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові:
— У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п'ять. Несила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів... Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя "хрукта" буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя — рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то... Добре росте. А по наших запустах,— ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш... А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся...
— Ая, ая,— похитував головою галичанин.— Садочок маєте файний. Файний... І я сі також був посадив, та...—— і махнув рукою.
— Матвііію! А клич там людей!
Це Настя з порога гукає. Матвій збільшує кроки. Він знає, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпається. Там дівчинка втікачів щось пере.
— Володьку! Кликни дівчинку. Ходіть з нами, дещо гарячого сьорбнем, — каже Матвій.— Тітко! Ходіть до хати...
— Еее, людоньки! Не можу з дітинов... А саму не лишу. Комарі так тнуть.
Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибіг Володько, вона каже:
— Віднеси це тітці, дитино... Не розхлюпай. Він узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вінця. У руки пече. Приніс і поставив на землі.