"Оце і є справжній учитель, справжній сільський інтелігент,— відзначив про себе Оснач. — Може, це й добре, що в місті йому не пощастило. На селі такі люди потрібні зараз більше, ніж у столицях".
— Я над'їхав о десятій, а заняття в школі почалися о пів на дев'яту. І на першому уроці його вже не було. Оскільки про мій приїзд він не знав, то версію, пробачте, доведеться змінити,— якомога ввічливіше виклав свої міркування Оснач. — У плавнях Гри-ньо спинився не через страх перед журналістом.
— Ну та, зрештою, не в цьому суть, не в цьому суть. Ми з вами розуміємо, чого можна чекати від хлопчини, який занадто захоплюється книжками про подорожі, війну і всіляких там коман-досів-диверсантів. Знаєте, я навіть спеціально цікавився в бібліотеці. Повірте старому педагогові: читацька картка може багато дечого розповісти про людину, особливо про підлітка.
— Вірю.
Оснач озирнувся на старого рибалку. Той уже закінчив огляд човна і тепер зіштовхував його з7 воду. Радомир подумав, що зникнення Гриня теж може бути якось пов'язане зі зникненням Кри-жаяевого човна, але тоді виходить, що човна взято ще вчора...
— І все ж таки, чому Гриньо Козарук замість того, щоб сидіти на уроках, подався в плавні? До речі, він там, здається, й ночував? Конфлікт у класі?
— Можливо, й ночував,— ввічливо всміхнувся Вандевура.— Ну а щодо конфлікту... Не пригадую. Однак, усе може бути. Преса, журналісте-газетярю, велика сила, проте невихованість у нашому суспільстві поки що сильніша за будь-які заклики і волання громадськості.
— На цю проблему існують різні погляди,— тактовно зауважив Оснач.
— Ясна річ, ясна річ. А той лист... Хоча б мене як класного керівника ви могли б?..
— Розумію. Директора з ним я уже познайомив. Зараз познайомлю і вас. Якщо я правильно зрозумів, суто шкільних проблем автор листа не торкається. Просить розібратися в справах давно минулих днів, повернути своєму ровеснику із сорок четвертого, Захару Шаблюку, добре ім'я. Тільки і всього.
— Але про вчителя і колишнього завуча Полянського теж, мабуть, пише? — й уперше Радомир вловив в усмішці вчителя щось кричущо-невчительське. Презирливо-зверхнє, холодне.
— Про Полянського? Ні, про завуча ні слова. Почекайте кілька хвилин, я принесу листа.
— "Товариші журналісти,— вголос читав Вандевура. — Під час війни у нас сталася трагічна подія. На нашому озері, в плавнях, є трясовина, а посеред неї — острів. Там переховувалися якісь моряки-десантники (ми не знаємо, скільки їх було), і карателі змусили п'ятнадцятилітнього Захара Шаблюка повести їх на цей острів.
Але Захар не хотів бути зрадником і завів їх у трясовину. Навмисне завів. Щоб загинули разом з ним.
Тепер ми боремося за те, щоб його ім'я було присвоєно піонерській дружині нашої школи. Чи хоча б загонові.
Скажіть, хіба Захар не заслуговує на це?
І все було б гаразд, проте в селі є людина, яка розпускає чутки, що нібито Захар Шаблюк — звичайнісінький фашистський прислужник. Що це він сам викликався провести ворогів, але збився з броду й загинув разом з кількома фашистами. Знає, що неправда, а розпускає. І пише. Але хіба в листі все розповіси? Дуже просимо: приїдьте хто-небуть, допоможіть нам розібратися в цій історії.
Слідопити Рибанської середньої школи: Григорій Козарук, Віктор Кочут, Ольга Досвітня".
— Хто ця людина, про яку пишуть учні? Хто розпускає чутки?
— Якщо ви досі не знаєте цього,— холодно відповів Вандевура,— то поцікавтеся в Гриня. Тоді в нього буде змога розповісти вам і про Полянського. Хоча завуч Полянський — це окремий сюжет.
Оснач відчув, що за цими словами криється якась давня кривда Вандевури, проте з'ясовувати не став. Усьому свій час.
Вандевурі вже було за п'ятдесят, одначе виглядав він значно молодшим. А чіткі, майже аристократичні риси худорлявого обличчя його, напевне, й послужили основою образу того героя, якого Маркіян Маркіянович наполегливо грав на своїй життєвій сцені. І не дивно, що вчора, під час їхнього знайомства, Вандевура так вразив Оснача. Глухе рибальське село, бездоріжжя, досить-таки занедбана школа, і раптом... рафінований інтелігент, що нагадував Радомирові вчителя тургенівських часів.
Як сталося, що цей чоловік потрапив сюди? Оснач навіть не стримався і запитав директора (це директор переповів йому потім біографію Вандевури): "Маркіян Маркіянович... Він що, завжди приходить на уроки в костюмі-трійці чи, може, в нього якась подія?.."
"Та ні, знаєте, нам би всім брати з нього приклад. Хто б не приїжджав сюди, чи з-райвно, чи з облвно — всі звертають увагу,— і, простодушно оглянувши свій заношений костюм, додав: — Знаєте, село. Якось не виходить. До цього треба звикнути. Та й кравців порядних катма... А Маркіян Маркіянович з учительської родини. Інтелігент у третьому чи, може, й четвертому поколінні".
"З таким легко працюється".
"Легко? Та не сказав би. Людина він складна. Напевне, йому з нами, селюками, важко. Проте і нам з ним теж не легше. Отож іноді зривається наш Маркіян Маркіянович. І, даруйте, але, зриваючись, поводиться так, що іноді здається: ні, далі костюма інтелігентність його не сягає. Не пробивається вона до душі, сукно, мабуть, зацупке. Ну, але ви тут в іншій справі, в іншій справі... Та й не дуже покладайтеся на мої враження. В них чимало суто суб'єктивного — чесно визнаю".
— І все ж таки, що могло статися, що хлопчина, за листом якого я приїхав сюди, втік з дому?
— Зі школи — так буде точніше. Бачите, шановний журналіс-те-газетярю, у них тут свої "ігри", в які я намагаюся не втручатись. У такій дірі, як наша Рибань, неважко й деградувати, якщо, звичайно, не привчишся бути вищим за всі ці провінційні дріб'язковості. Але суть конфлікту я можу переказати. Тільки тому, що він пов'язаний з подіями, про які йдеться в листі.
— Неоціненна послуга. Хвилиночку...
Старий уже був у човні і нетерпляче поглядав у їх бік. Оснач попросив його почекати ще з десять хвилин, і вони з Вандеву-рою сіли на лавку біля причалу.
— Отже, конфлікт... — нагадав Оснач учителеві. — Якщо я вірно зрозумів, стосується він історії двох моряків, які тут переховувалися?
— Тут усе значно складніше, ніж вам уявляється. Не зупинятимуся на подробицях, вам доведеться дізнаватися про них від інших. Але впевнений, рано чи пізно вам скажуть: Маркіян Маркіянович робить усе можливе, щоб ім'я Захара Шаблюка не те що в пресі чи в розмовах, а навіть у згадці людській з'являлося якомога рідше. Що воно дратує мене, хоча, здавалося б, чому, з якого дива? Захар давно загинув, у війну; і Маркіян, і він були підлітками, отож навіть якби Шаблюк чимось і завинив перед ним, уже можна було б пробачити й забути. Що він, мовляв, і Гриня через це недолюблює, і вашу появу сприйняв, наче біль зубний.