Які вони були щасливі в перші дні після того, як Василь знову почав ходити! Мов дітлахи, бродили поза цариною, полем, стояли на березі річища, споглядали імлисте Правобережжя і не могли насититися мовчазною присутністю того несказанного, чому люди в усі віки давали такі різні, неподібні ймення або навіть заперечували його існування, збіднюючи тим свої почуття, свою глибинну суть.
— Яринко, а згадуєш, як ти ось тут стояла… з віночком в руках? А ось тут твоя матінка.
— Як нині бачу, Василечку. Ти йдеш стежиною — великий, як гора, голова — в небі, руки, як крила, очі, мов зорі. Тільки сумні-пресумні.
— Ти таким бачила мене? — щасливо сміявся Василь. — А нині яким бачиш?
— Таким самим, — серйозно відповідала Ярина, — тільки крила твої обважніли і в очах ще більша туга.
— Сивію, Яринко, сила втікає від мене. Ось — глянь — зморшки крають чоло.
— Що мені твої зморшки? Я дивлюся в серце твоє, Васильку.
Гук поворухнувся, застогнав, тамуючи гострий біль в серці. Так, так, вона завжди дивилася в його душу — ніжно, ненав’язливо, непомітно. Доле моя, невже доведеться покинути її в житейському морі самотньою при кінці путі? На кого?
Далі… що було далі? Підріс Юрасик, пішов у школу. Навчався легко й радісно. Мати навчила його читати ще на четвертому році життя, тому домашні завдання хлопчик робив блискавично, а вільний час віддавав читанню книжок, котрі можна було дістати в шкільній бібліотеці або в знайомих учителів. Та найбільше син полюбляв прогулянки з батьком зоряними вечорами, самотність і роздуми. Спочатку Василь хотів призвичаїти хлопчика до землі, щоб виховати з нього агронома на зміну собі, як і Йвася, але з того задуму нічого не вийшло, Юрасик не пішов шляхом старшого брата: його владно вабило до себе небо. Десь з невідомих надрів душі випливали з нього, виникали символи, уявлення, асоціації, котрі неодмінно приводили до зоряного космосу.
Згадуються дивні розмови на полі, над річкою, під зоряним склепінням. Юрасик зупинявся під павутиною, нап’ятою на віти акації, і задивлявся у самоцвітну росинку, що повисала на майже незримому перехресті.
— Глянь, глянь, таточку, — сонечко!
— Яке сонечко, синку?
— А в крапелинці — хіба не видиш? Сонце грається з крапелькою, зупинилося в ній, заховалося, стало маленьким, як добрий велет у казці…
— То, синку, промені віддзеркалюються у водиці, в росинці.
— Ні, там сонечко сховалося, — вперто казав син. — Ти не бачиш. А я — бачу.
Гуляючи по весняних луках, Юрасик захоплено бігав поміж травами і присідав біля золотистих, блакитних, рожевих квіток, торкаючись ніжних пелюсток, цілував їх.
— Вони подібні до зірочок, — шепотів хлопчик. — Татку, як гарно! Луки — ніби небо. Воно захотіло погратися із землею і зійшло сюди, на луки. А щоб не спопелити своїм вогнем людей і трав — зірки стали квіточками.
Василя інколи тривожила буйна фантазія сина, і він оповідав про те Ярині, а мати лише ласкаво всміхалася, заспокоюючи чоловіка.
— Людиною путньою буде синочок, бо відчуває все, як одне: і небо, і землю, й людей. Не здійме він своєї руки на живе, жалітиме його, як власне серце.
Проте мрії Юрасика набирали інколи небезпечної форми, і тоді навіть мати непокоїлася. Одного разу Ярина прала рядна та полотно біля ставка, а Юрчик сидів на березі під вербою і дивився в прозору воду. Там віддзеркалювалося блакитне небо, пухнасті білі хмарини, сліпуче кружало сонця.
— Мамцю, мамцю, — зненацька обізвався синок.
— Що тобі, Юрасику?
— От якби піти в той світ?
— В який? — злякалася мати.
— А в той, що ось там видко. — Юрасик показав у воду. — Глянь — там хмарки пливуть, і сонечко грається… і лелека он полетів…
— Дурненький, — полегшено засміялася Ярина. — То ж відбиток у воді. Як пірнеш туди — то втонеш.
— Та я знаю, що втонеш, — невдоволено сказав малий. — Це тому, що так звикли. А якщо дуже, дуже захотіти, дуже, дуже повірити, що там світ, тоді не втонеш, а помандруєш туди. Там дуже чарівно…
— Дурниці кажеш, синочку. Хоч у школі про теє не згадуй, а то сміятимуться.
— А в казках же люди йдуть під воду і там знаходять царства і людей, королів і принцес.
— То ж в казках.
— А хіба казка, — неправда?
Важко було відповідати на такі щирі, безпосередні запитання. Сказати, що казка — вигадка, брехня, небувалість? Зруйнувати світ дитячої мрії? Втиснути одразу психіку хлопчика в суворі закони буденності? Ні Василь, ні Ярина не сміли того робити, бо відчували — щось в Юрасикові зріє незвичайне, щось неповторне, таке, що має дати дивний плід у майбутті.
У сороковому році народилася дівчинка. Назвали Марійкою. Сірооке грайливе дитя. Братики билися за право доглядати й тішити сестричку, хоч старшому з них — Івасикові — вже сповнилося п’ятнадцять літ і ходив він у восьмий клас. Ярина стала ще кращою, і здавалося, що в її худеньке тіло вливається цілий океан енергії, — так багато вона працювала, порала, встигала. В колгоспі, на власному городі, біля дітей, у хаті. Варила їсти, вишивала сорочки, прала, доглядала, годувала Марійку, порала курей, свиню, корову, кролів. А вечорами читала науково-популярні брошури і романи про кохання. Вона дуже любила читати про зірки, про далекі планети: може, від неї ця любов перейшла до Юрасика?
А в сорок першому гримнула війна.
Події розгорталися невблаганно, навально, несподівано. Фронт котився до Дніпра, і Гук вирішив перебратися подалі від річкової долини, в гущавину лісів, у глухе сільце, де проживала його старша сестра Галька. Її хатинка стояла на краю села, в бору, взимку жодна жива душа не протоптувала стежки до неї, лише бродячі коти полюбляли стару "відьму", як її дражнили діти, бо вона давала притулок всякій бездомній, безпритульній живності, ділячись з нею останнім шматком хліба чи тарілкою борщу.
Тут сім’ю Гука застала окупація. Село було малесеньке, німці сюди не заглядали, тому ніхто не видав Василя, і він деякий час спокійно працював у лісництві, доглядаючи питомник. Та в сорок другому його запримітив поліцай з рідного села, котрий брав участь у каральній експедиції проти партизанів. Гук вирішив щезнути, щоб подалі від гріха. Діти з Яринкою залишилися у сестри, а сам він переховувався в болотах та нетрях, збудувавши там землянку. Згодом до нього приєдналося кілька блукаючих червоноармійців, вони утворили маленький партизанський загін. Ходили на операції в сусідні райони, спалили кілька поліцейських комендатур, пустили на Дніпрі з десяток барж на дно, підірвали військовий транспорт.