Скільки часу минуло відтоді? Хвилина чи доба? Чи живий ще хто-небудь із пасажирів? А екіпаж? Де вони впали у море? Літак проходив десь над повітряним простором Індонезії. Може, пілоти встигли повідомити про катастрофу і незабаром підійдуть рятівні кораблі або вертольоти?
Човник знову вихопився на гребінь хвилі, хлопець підвів голову, оглянувся довкола. Видно було лише нескінченні водяні гори, що поступово танули в імлі.
Він помацав у човнику, знайшов пакет з їжею та водою — цілий і неушкоджений. Зрадів: цього вистачить на кілька днів, тим часом буря стихне і його можуть розшукати — адже це внутрішнє море, тут багато повітряних і морських ліній. Та й про катастрофу вже, безумовно, знають, якісь рятівні акції будуть здійснюватися. Напружив уяву й згадав географічну карту. Лайнер упав десь над Целебеським морем, а може, над Яванським? Біс його знає, як диспетчери прокладають повітряний маршрут — по прямій чи є спеціальні повітряні коридори. У всякому разі, земля десь недалеко і можна з години на годину чекати зустрічі з людьми.
Подумавши про можливу зустріч з офіційними особами чужої держави, Гриць лапнув кишеню куртки-штормівки, яку одягнув у дорогу. Паспорт був на місці. Згадав, що документ загорнуто в пластмасовий пакет, здивувався власній передбачливості. Майнула думка: чи не знає наша втаємничена глибінь про все, що має відбутися? Для буденної свідомості досить повсякденної інформації, бо якби вона знала всі перипетії прийдешнього, то хто зна, чи згодилася б іти назустріч небезпекам і катастрофам.
Засміявся: інтелект знову в своєму амплуа. Досить трохи уникнути прямої загрози, як він починає розкручувати спіраль логіки та розумування.
Грозові хмари відходили вдалеч, але сонце не виглядало, хвилі, як і раніше, безжалісно гралися маленьким гумовим човником. Вгору — вниз. Вгору — вниз. Невпинно, ритмічно, одноманітно, байдуже.
Спалахнула іскорка думки: наївно гадати, що людина — пан природи, її улюблене дитя, як вважають деякі мислителі з антропоцентричним спрямуванням. Ми — чужаки, ми якісь приблуди в цьому світі. Навіть риби, птахи й комахи відчувають себе затишніше на цій планеті, а вони ж не вигадують концепцій про свою вищість та особливість. Може, правду писав Юрій у своїх роздумах, висловлюючи гіпотезу про катастрофу первісного материнського світу, де виникло першожиття. А тепер, ми вчепилися в чужу планету, котра нас приютила, вчепилися ось так, як я в цього човника, подарованого мені чорноокою стюардесою перед падінням у море. Чи жива вона? Чи вже навіки попрощалася з життям, достойно виконавши свій обов’язок?
Обов’язок… Що таке обов’язок? Перед ким? Чи залишився в нас обов’язок перед космічними пращурами-титанами, з котрими ми поєднані таємничим генетичним шнуром? Втративши гармонійну вітчизну, вони перенесли залишки життя на нову планету, дали поштовх новій, земній, людській еволюції, подарували розум і надію. Надію на повернення до епохи Едему. А самі — щезли. Бо хіба можливо океанському кораблеві плавати в мілких річках і болотах? Висидіти орленя можна і в тісному гнізді, але для польоту орлові вже треба бездонну глибину дивокола. Чи не передали титани нашим пращурам дивний генетичний дарунок — зерно розуму, котре здатне ще раз прорости у надмірні світи?
Як тяжко проростати людині у сфери єдності та гармонії. Ноша титана для земних людей, спадкоємців легковажних лісових приматів, надто непомірна. Все повстає супроти наміру мислячої істоти — вийти за межі земного лона: воно кожною кровинкою своєю плекало прамавпу, а вона тепер топче під ноги весь материнський спадок і прагне у безвість, кидаючи напризволяще молодших братів. Може, це обов’язок перед титанами штовхає, вимучує, кличе нас? Бо на човнику Землі далеко не попливеш, тут можна лише перебути короткий час, доки розум встигне віднайти шлях до надійного плацдарму.
Свідомість знемагала в коловерті асоціацій, роздумів, надій. Вона ніби затулялася крилами химеричних думок від загрозливої реальності, а потім поступово завмирала в безсиллі.
Давалася взнаки спрага. Хлопець вирішив розкрити пакет з їжею та водою. Він розкривався дуже просто — досить було смикнути за кільце. Поряд з тубами бульйонів та вершків Гриць знайшов маленький бурдючок з водою. Відкрутивши кришку, жадібно ковтнув живлючої вологи. Насилу стримав себе, щоб не поглинути половину вмісту посудини, знову зав’язав зашморг і прилаштував запас у заглибині човника.
Буря відкочувалася за обрій. Розходився туман. Хвилі ставали пологішими, спокійнішими. Човник плавно ковзався по їхніх спинах, і Гриць відчув, що надмірна напруга залишає його. Поміж хмарами заблищали зірки, над світом пливла тропічна ніч. Дрімота склеплювала повіки.
…Він прокинувся під чистим небом, всуціль засіяним яскравими зірками. Візерунок сузір’їв був невідомий. Знову свідомість випірнула з мережі сновидіння у пустельну реальність. Море заспокоїлося, човник ледь-ледь похитувався. Гриць відчув жорстокий голод. Розшнурувавши пакет, добув дві туби: одну з бульйоном і одну — з соком манго. Відділив від запасу два сухарі. Все це миттю поглинув, ніби пожежа суху траву. Хотів ще раз довідатися до запасу, та стримав себе.
У зеніті з’явилася зірочка, промалювала лінію зі сходу на захід. "Напевне, супутник", — подумалося Грицеві. Стрепенувся: може, станція "Мир"? І дивиться старший брат Юрій з далекого піднебесся на планету, не відаючи, що десь там, під запоною темряви в чужинецькому морі, очікує вироку долі легковажний бродяга. Ех, оволодіти б телепатією, все б стало просто й легко: послати думку Юркові, той — у Космоцентр, звідти — повідомлення в Індонезію або на Папуа. Так і так, мовляв, радянський громадянин такий-то у біді. Координати його такі-то…
Засміявся: дурень думкою багатіє. Ми навіки залишаємося дітлахами, котрі на дев’яносто дев’ять відсотків живуть мріями та уявою.
Зірочка розтанула поміж мерехтливою гущею. Небосхил заколисував, гіпнотизував.
Наставав ранок. Простір манив прозорістю й спокоєм. Море було чисте, лагідне. Незабаром викотилося рожеве Сонце. Хлопець оглянув обрій, проте не побачив жодного знаку землі чи корабля. У високості почулося гудіння, біла смуга реактивного літака одбатувала шмат неба. Поступово розпливлася.