Попід кущами почала просуватися ближче. І завмерла: побачила біля самого діда з десяток гадюк, що плавно звивалися у своєрідному танці. На голові заворушилося волосся, поза спиною прокотився холодок: чомусь це траплялося завжди, коли я бачила гадюку, вужа або навіть їхнє зображення. Закортіло навіть дременути звідси, та пересилила себе, вилаявши в думці: шукаєш нових знань і відчуттів, а піддаєшся реліктовому остраху перед плазунами!
З-за кущів шипшини вискочив заєць, пострибав до діда, понюхав гадюку: та лизнула його роздвоєним язичком. Старий щось прогомонів до них. Змії і заєць щезли в густій траві. З неба різко шугнув Кара, сів на дідове плече, радісно закричав:
— Ргусалія! Ргусалія!
— Добре, добре, Кара, — почувся ласкавий, на диво молодий голос. — Ти все зробив, як треба. — І, не обертаючись до мене, він гостинно, якось буденно додав:
— Підходь, дівчино, не сумнівайся. Ти вернулася додому…
Я наблизилася, спантеличена його словами, не відаючи, як діяти, що сказати чи робити. Сіла перед ним на траву, і наші погляди зустрілися.
Де я бачила його? Чому знайоме опромінене сіточкою зморщок обличчя, сива кучма на голові, пухнаста борода? І кришталево-блакитні очі світяться з-під сивої стріхи брів доброзичливістю, спокоєм, гумором. Раптом згадалося: врубелівський "Пан". Сама ніжна сутність природи, її певність і доброта. І споконвічна терпеливість…
— З глибокої криниці плинеш, доню — ворухнулися вуста діда, а очі почали мінитися — від синьої барви до аквамаринової і густо-зеленої. — І далекий шлях попереду… аж до моря-океану.
"А ти не простий дід, — подумалося мені, бо одразу починаєш про те, що має бути завершенням…". Вголос промовила:
— Як вітати вас? Як звертатися? Мені якось незручно. Прийшла з кущів, перебила ваші заняття.
— Пусте. — Дід тихенько засміявся. — Невже ми з тобою почнемо згадувати правила етикету? Хіба ти питаєш дозволу у грозової хмари вискочити під її громовиці та прийняти від неї сили? Або напитися у струмку водиці чи понюхати квітку троянди? Ми всі свої, ми одної матері діти. Бачу — сама вже наближаєшся до цього розуміння, твої пуп’янки розкриваються…
— Які пуп’янки? — спантеличено запитала я.
— Ті, що мають дати плід. Для того, хто розплющив очі, все це лежить на поверхні. Не станемо марнувати часу на незначущі слова, доню. Що привело тебе сюди? Відповідай одразу.
— Скажу щиро — не відаю. — Випаливши ці слова, я захвилювалася, подумавши, що дід розгнівається і не захоче мати зі мною справи. Щиро глянула в його очі. — Річ у тім, що моє прагнення тяжко вкласти у готові словесні формули. Якщо поверхово — то все дуже просто: я майбутній лікар-психіатр, і мене цікавить все, що стане в пригоді для зцілення недужих. Давно вже я мрію про розгадку прадавніх таємниць ведунів та знахарів, адже народ упродовж тисячоліть нагромаджував досвід лікування, спілкування з природою… і мені думається, що багато тих зерен мають в собі вартості куди значніші, аніж деякі сучасні скороспілі відкриття. Мабуть, я кажу дуже кучеряво… і заплутано?
Дід Радько слухав мене уважно, спокійно, дружелюбно. Відчувалося, що його душа, ніби гладеньке дзеркало, в котрому відображається кожна найменша рисочка того, хто дивиться туди. Коли я, зніяковівши, замовкла, він підбадьорливо кивнув:
— Перші кілька слів і є правдива відповідь. Про те, що ти не відаєш, чого прагнула сюди. Розумієш? Пояснити можна все, тільки то буде порожня тріскотнява. Це заважає збагнути глибоку суть сили, котра нас кудись веде. Подруга передала тобі мої слова — піди туди, не знаю куди? Гаразд, гаразд… Прадавня казочка не ради жарту чи химерії зберегла ту фразу: в ній велика тайна і рішення.
— Поясніть…
— Пояснювати марно тому, хто спить, — заслав утіхою дід Радько, — а хто прокинувся, той збагне на льоту. Скажу для роздуму таке… Уяви собі, що зерно у землі почне міркувати, що йому робити, як діяти? Або паросток, вигулькнувши із зерна, шукатиме тайну свого походження чи розпитуватиме, куди треба рости?
— Розумію, розумію, — вихопилося у мене. — Правдива відповідь завжди поза однозначним формулюванням. Може виявитися, що, пристаючи до берега якогось острова, куди ми вперто прагнули, треба бути готовим блискавично відчалити і пливти назад, або вбік, або летіти вгору, або зануритися під воду… Ми маємо слухати волю природи, а вона… не завжди однозначна…
— Багато слів… проте все гарно сказано. — Дід ласкаво поклав сухорляву засмаглу руку на моє плече, ніби передаючи свою щирість. — А тепер скажи: чому обрала стежку лікаря?
Згадалося, що я вже чула таке запитання від прадіда, відчула, що відповідь має бути стихійна, без інтелектуальної гри і хитросплетінь. В уяві виникла картина дворища психіатричної лікарні, куди ми ходили всім курсом для практики, потім зненацька в свідомість врізалися кадри фашистської кінохроніки, в яких зображено біснуватого фюрера і колони штурмовиків з смолоскипами в руках, божевільні захоплені вигуки… Море палаючого напалму в джунглях В’єтнаму… Обгорілі трупи дітей і жінок… Чому сплітаються в єдиний клубок ці розрізнені образи з віддалених у просторі й часі подій та країн?
— Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для всього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж? Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу. Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…
Довго мовчав дід Радько, заплющивши очі. Усміхався невидимим думам. Провівши долонею понад квітами, ніби приймаючи від них цілющу силу, якось легко зітхнув.
— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитав так, мовби й не було попереднього запитання.
— Субота, — здивовано відповіла я. — Шосте липня! А хіба що? — Несподівано прийшло осяяння. — А, ось воно що… Нині — вечір на Купала…