"Тут це було, тут!" — вигукнув Орест Потурай і замахав руками до товариства, та його не почули, а може, й не хотіли зупинятися, бо дорога вже виводила на перевал Рунок, за яким — Космач.
Й подалися за супутниками Орест із генералом, і дивно їм було впиватися благословенним спокоєм гір на місці колишнього пекла й розпізнавати звірині стежки, якими колись ходили, повзли, наступали, ховалися — не заросли ті стежки й донині, й переяри не замулились, схили не осунулись і верхи не змаліли — ніщо не змінилося в кос–мацьких горах, та й містки на Рушорі залишилися такими, як були колись, наче ніхто ніколи їх і не руйнував.
Тремтка синява переливалася через верхи на діл і всмоктувалася в очі подорожнім, довкола дзвеніла розімліла на сонці тиша, обабіч дороги стелилися розквітлі святоіванські трави барвистими килимами, і згасала в душах яблунівська моторош, залишаючись далеко позаду, наче гості й не зріли її нині увіч, не ціпеніли від жаху й кривди над чорним отвором криниці, — позісталася вона в незвістях, западаючи щораз то в глибші пласти минувшини; життя незборимо запанувало над смертю, і Ганна Палійчучка, не відриваючи від грудей цупко затиснутого кулака, щоб, крий Боже, не просякла крізь пальці страшна таємниця, котра належала тільки їй, вихоплювалась весь час уперед, боячись розпитувань; вона картала себе за свій крик над криницею — хтось таки почув, і тепер людської цікавості ніщо не зупинить, а може, й не завважили, може, забули, й Ганна почала відчувати, як гасне в її серці туск — так гине й час, а втім, навіть свіжий біль минає, як тільки мерця вкладуть у домовину, бо тоді смерть стає продовженням вічного плину життя…
А Мирон з Йосафатом, які того пекла не бачили, вже вийшли слідом за Ганною на Рунок і аж осліпли від знайомого видива: внизу запалася між горами зелена чаша, ніби днище висохлого моря, і розкинулося з краю в край западини червонодахе величне село із срібними банями церкви посередині; чашу довкруж обступили брусторівські та березівські схили, а за ними на обрії, під самим небом, вивищився, заслоняючи таємниче гірське безлюддя, камінний Ґрегіт, порослий вутлою смеречиною — й до нього прикипіли очима Мирон та Йосафат, марно дошукуючись на його схилах місцини, де був глибокий потаємний грот, в якому вони колись, вертаючись із Жаб’я, заховалися від граду й запізналися там з маною смерті та явою найвищої любові.
"А подивіться, ви лишень подивіться, — втішно заговорила Ганна до своїх гостей, зупинившись на перевалі, — бачите церкву, а вище від неї на горбі хата під черепицею — то моя!"
І вже аж підтюпцем подалися гості за Ганною долі з Рунка, і вже Ганна веде їх стежкою попри церкву на белебень, вже відмикає двері, шанобливо впускає до хати гостей і Пилипа з Юрком теж запрошує; хатня прохолода пахне свіжою вовною і чебрецем; і навіщо тій Ганні, думає Пилип, такі пишні світлиці, гори вишиваних подушок, килими й ліжники, піраміди писанок, різьблені трійці на полицях і вибивані тарелі на стінах — що вона тут діє днями й ночами: ходить по кімнатах, співає, любується достатком чи плаче, осамотнена, в холодній постелі; Ганна відходить до покуття, розтуляє кулак, розглядає знайдену оздобу, витирає її від спузи, довго пучками витирає, аж поки вона не засвічується кольоровими пацьорками, потім вішає на цвяшок під образами, і Мирон, який не спускає з Ганни ока, бачить під образом Страстей Господніх нашитий на притлілу гарасівку широкий вуставний ґердан.
Мирон допитливо придивляється до Ганни і врешті зважується спитати:
"Що це означає, Анно? Чому ви так…"
"Мовчіть, пане Мироне, не питайте більше ніколи".
Шинкарук стоїть перед іконостасом й не може відірвати очей від потьмянілого ґердана; гості несміливо всідаються на лавицях, Ганна застеляє стіл вишиваною скатертиною і вже починає метушитися: забігає до кухні, стіл заставляє пахучими наїдками, ніби й справді гостей чекала, а в Ганни всього вдосталь — за її вишивками, ґерданами та писанками звідусіль приходять покупці; Пилип з Юрком переступають з ноги на ногу біля порога, мов бідні родичі; Ганна запрошує гостей до столу, ставить гранчасту бутлю із сивухою, а Мирон і далі стоїть перед божницею й не відводить погляду від ґердана, він про щось натужно думає й никне в душі від неймовірної здогадки.
Ганна ніяк не могла допроситися Мирона, щоб той сів за стіл, він, зрештою, й не чув її запросин: здогадка, що прийшла до нього, коли споглядав ґердан, була неймовірною, проте Мирон не мав ні крихти сумніву в її справдешності, й Ганна відчувала, що він зараз запитає таке, на що вона муситиме відповісти ствердно або ж заперечно, але і в одному, і в другому випадку доконче відкриється таємниця, яка має належати тільки їй; Ганна підійшла до Мирона, взяла його за лікоть і майже силою посадила за стіл поруч із Йосафатом навпроти генерала й Потурая.
З чужинцями Мирон і Йосафат запізналися в поїзді: зайшли в купе перед самим відходом й застали там двох пасажирів, які завчасно зайняли місця; незнайомці відповіли на привітання й далі вели перервану на мить балачку; розмовляли вони незрозумілою мовою, яка нагадувала німецьку. Один із них був статечний, худорлявий і підтягнутий, під час розмови його хрящуватий борлак рухався, натужно випомповуючи з горлянки скупі слова; мова його була карбована, й подумав Мирон, що цей сивий джентльмен із запалими щоками й випнутим підборіддям мусив бути колись військовим; його ж співрозмовник мав трикутне обличчя, пригнічене блискучим кружалом лисини, обрамленої кочільцем дбайливо розчесаних волосин, — високе чоло й лисина м’яли своєю вагою зморщені уста й видавлювали з них плинні потоки слів, якими він заливав свого співрозмовника, й тому залишалося хіба що згідливо похитувати головою.
Мирон і Йосафат, не зобов’язані до подорожнього знайомства, оскільки мови сусідів не знали, вели далі бесіду, яка останніми днями не сходила з їхніх уст, — про знайдені у Яблунові могильники більшовицьких жертв і про розкопки, які мають розпочатися завтра: можливо, будуть ексцеси, бо люд з’їжджається звідусіль, а косівський райком партії дозволу на акцію ще не дав, до того ж народ озлобився статтею, вміщеною у станіславівській обласній газеті, в якій висловлювалось припущення, що яблунівські захоронення — то сліди бандерівських розправ.