Слухаючи Івана, лейтенант Шпола в думці готував відповідь, в яку вкладалося прокляття вусатому полковникові за дошкульні прозиванки "хохол", "петлюрра" і білій пані за те, що не вчила його змалку розмовляти "пачєловєчєскі", і синьо–жовтим прапорам, які перенеслися з Софійського майдану в запрутський край, і тій ненависній мові, за яку завжди його висміювали, — ті прокляття вивергалися з душі Шполи, немов блювотина, проте всупереч його волі й вони озвучувалися мовою вусатого полковника й білої пані; та мова була настільки могутньою, що не дозволяла йому засвоїти чужу й не витруювалась жорстокістю до людей, які нею розмовляли, — пам’ять була сильнішою за бажання її позбутися.
А господар говорив про любов до отчого порога, й був цей образ ворожий лейтенантові ще й тому, що загрожував його вимріяному праву владарювати над усім, що знахо–диться на землі, звужував завойовницьку сваволю законом власності на свої лише ворота, на свої двері, на свій дім, а до іншого світу йому зась — як злодієві й грабіжникові.
Шпола позирав на Івана, а згадувався йому петлюрівський полковник, який після поразки й тифу не подався в безпечну чужину, а вернувся до дружини й синочка, бо не міг жити без отчого порога — і що ж то за така сила, що примусила батька пожертвувати дружиною й дитиною, але ж вчинив таке, вчинив, то чому мене зневажають за відречення від нього: я ж тільки помстився людині, яка кинула мене в світ нелюбові, спородила в мені почуття ненависті до вітця–матері, переповнила мою душу ворожістю й до господаря крайньої хати на Зрубі — тому я безнастанно помщаюся всім, хто любить і заради тієї любові жертвує своїми дітьми. О, якби можна було всіх тих страстотерпців знищити, тоді весь світ став би однаковим у відступництві й продажності!
Лейтенант з ледве прихованою злобою поглядав на господаря, такого схожого на вусатого полковника, на господиню з обличчям білої пані, — і враз хтось штовхнув його в груди й, видобувши із забуття найстрашніше слово, жбурнув ним в обличчя:
"Зрадник!"
* * *
Начальник колонії аж зіщулився, почувши від Шполи надмірно патріотичну заяву, він спочатку навіть не знав, як мав зреагувати, чей до подібних заходів у сирітських закладах ніхто досі ще не вдавався, і в програмах виховної роботи таких акцій не передбачалося: хлопчики–сироти й без цього ставали слухняними олов’яними солдатиками, вони швидко забули своє раннє дитинство, й про те, що є дітьми петлюрівців, білогвардійців, махновців, мало хто задумувався — їхніми батьками стали воєнруки, а єдиним для всіх, разом з воєнруками, батьком вважався Сталін, — і так має бути, і не варто розвереджувати зашнуровані в уніформу дитячі душі, бо то ще не знати, який біс з них вилабудається, якщо сироти усвідомлять своє походження.
Проте цей вихованець був надто наполегливий і небезпечний: ось розкаже комусь, що його просьби не за–довольнили, а начальник сирітської колонії на Печерську добре знав, що донощицтво — то найдійовіша рушійна сила суспільства, і хоч сексотів після найвищого вияву пильності, зазвичай, усувають з дороги, все ж попервах усі перед ними розступаються, немов перед гоголівською тройкою, аж перехопив начальник Шполину ініціативу, змізкувавши й те, що її зможуть взяти для наслідування в інших колоніях, і цим він прославиться на всю державу: адже після першого зречення будуть змушені відрікатися всі сироти в усіх дитбудинках — й рух за таврування батьків стане всенародним… Начальник колонії навіть у думці не допускав, що хтось із хлопчиків посміє відмовитися шельмувати свій рід і цим перекреслить ризиковний почин.
Актовий зал колонії аж завмер у тривозі й цікавості: хохол Шпола стояв на сцені й затинаючись говорив таке, чого ці стіни досі ще не чули, і від його мови ставало страшно. Він зізнавався в тому, про що догадувались всі, та ніхто з вихованців вимовити такого зізнання не посмів би, та й потреби не було: сказано ж їм, що батьків вони не мали, — життя кожного розпочалося тут, у колонії, і ніхто з них іншого не знав; а цей хохол, який не вмів двох слів зліпити людською мовою, пищав тепер, що йому соромно, і той сором він хоче покрити щиросердечним каяттям: його батьки були лютими ворогами радянської влади — воювали в петлюрівських бандах, він добре пам’ятає, як його батько поруч з отаманом вигарцьовував на коні під синьо–жовтою шматою; Шпола аж передихнув від задоволення, що йому вдалося так дошкульно обізвати націоналістичний прапор, кольори якого водно мерехтіли в пам’яті дивним маєвом, і він ніяк не міг вивільнитися від солодкого щему на згадку про них… І ось знайшлося слово, яке той прапор споганило, — "шмата"! По залу пробіг смішок: хохол не знав слова "тряпка"; Шпола втямив, чому хлопці хихочуть, та російського відповідника не знайшов і повторив голосно, надриваючись: так, шмата, я не маю іншої назви для петлюрівських хоругов, а хто знає приємнішу, хай вийде і скаже; зал принишк: хитрий хохол вже почав добиратися до чужих душ… Шпола впевнено змахнув рукою, аж пригнувся начальник колонії, який з кожною хвилиною все більше відчував, що сам потрапляє в залежність від ревнителя; так, шмата! — вже зовсім упевнено вигукнув Шпола; голос його, позбувшись тремту, гримів над залом, і нишкли в страху вихованці; так — шмата, під якою ходили й ваші батьки, тільки у вас немає сміливості признатися в цьому і проклясти їх, як проклинаю зараз я! Шпола відчув, як у нього вливається незнайома сила, виповнюються міццю м’язи, й він виростає, вивищується над масою олов’яних солдатиків — його обіймало безмежне почуття влади, він пізнавав її смак.
Й покорилися Шполі солдатики, перед ним змалів сам начальник колонії: ось він — знічений, блідий, розгублений — підводиться з крісла й, перемагаючи хрипоту, кидає вихованцям клич, наказ, примус: зізнавайтеся всі, в яких бандах служили ваші батьки, і відрікайтеся від них, як це зробив мужній патріот Шпола, та не гайтеся, виходьте на сцену, а хто цього не зробить, хай скаржиться потім на себе! Й почали несміливо вилазити на подіум злякані питомці — кожен бився в груди, кожен викопирсував з пам’яті найбрутальніші слова, кожен хотів ревніше, ніж його попередник, оплюгавити своїх родителів; згодом зал спорожнів, і перед сценою вишикувалась шерега розкаяних, і тільки один вихованець, один–однісінький, залишився в залі, на нього непорозуміло дивився начальник колонії, зазивав, спонукував, наказував, але той стояв непорушно, так само вивищившись над олов’яними солдатиками, як і Шпола: два вороги, два сини однакових батьків зчепилися у німому двобою, врешті непокірний вихованець — чорнявий, з першим пушком на губі — підійшов до сцени, увіп’явся поглядом в обличчя Шполи й вигукнув по–українськи: