Лейтенант теж підвівся з–за стола, він тремтячими руками заправляв гімнастерку, ніби був заперезаний, долонями шукав ременя й кобури, та їх не було, потім сягнув руками до шиї й поквапливо застібав ґудзики на комірі, був блідий, проте рішучість нестримно видобувалася з нього, й Іван чекав його рішенця, а Марія була впевнена, що офіцер зараз вимовить твердо:
"У мене немає іншого виходу: я йду з вами".
Та не сказав він цього. Сів на лавицю обличчям до дверей, й Іван з Марією теж неблимно дивилися на двері — всі в нестерпній напрузі чекали розв’язки, яка з’явиться сама собою, і всім вчувалися тихі кроки знадвору: мусив же нарешті вернутися додому Василько!
…Василько підходив до рідної домівки тихо й скрадливо, щоб не сполохати ворога; його тривожив рожевий димок, що надто мирно курився з димаря, й подумалось йому, що офіцера в хаті вже немає: спершу відчув полегшу, та вмить її залила хвиля страху, що не виконає наказу сотенного, і що йому робити з цим проклятим револьвером, куди сховатися, коли почнеться бій, адже їхня хата і батько, і мати, і він сам опиняться посередині фронту; Василько вийняв з кобури револьвера, відвів запобіжник, намацав пальцем курок і увійшов у вогненний стовп, що виростав обіч обійстя; з надією, що офіцер ще в хаті, він рвучко відчинив двері.
Й сталося те, чого не міг передбачити Іван, відшукуючи в думках Василькову стежку, й Марія, яка всю ніч відчитувала життя лейтенанта, теж не могла такого сподіватися: на грюкіт дверей вони схопилися, наполохані й закам’янілі; офіцер, побачивши на порозі Василька, який навів на нього револьвера, кинувся вперед, щоб роззброїти хлопця, та спинили його постріли.
"Смерть окупантам! Смерть окупантам!" — повторював Василько за кожним пострілом, а коли шість куль увійшли в груди лейтенанта, і той судомно корчився на долівці, стікаючи кров’ю, хлопець опустив долі зброю й винувато дивився на матір, по щоках якої спливали сльози, а батько говорив, показуючи на вбитого:
"Що ти наробив, сину? Він — не ворог…"
* * *
У хаті було тихо, хоч маком сій, надворі розгорялася пожежа, вогненний стовп підпалював крокви під черепицею, розтоплював скло на вікнах, дзиґарі вибамкували світанкову годину.
У мертвій зоні, якою стала Андрусякова хата, троє людей сиділи мовчки за столом: батько прокладав нову стежку для Василька, мати й далі вглядалася в офіцера, дошукуючись у ньому образу Андрія, а лейтенант стояв на грані свого рішенця, бо наставав день, і мусила нарешті наступити розв’язка.
II
Начальник сакатурського гарнізону лейтенант Шпола разом із головою сільської ради чинбарем Онуфрієм післяобідньої пори складали списки сімей, які мають бути депортовані в першу чергу.
З коломийського НКВД подзвонили вранці про приведення гарнізону в готовність номер один: акція має відбутися протягом тижня, контингент — дванадцять родин найактивніших бандпосібників, для вивозу буде подано дві вантажівки, крім того, сільська рада має виділити п’ять санних упряжок.
Голова сільради прів над шнуровою книгою, шморгав носом і обливався потом; комуністична мана давно вивітрилася з його голови, на сьогодні він встиг збагнути, що таке совєтская власть, та відступати було нікуди: думав тепер лише про те, як пройти по лезу бритви, щоб і в Сибір не загриміти, й кари з лісу не зазнати; списку сімей для вивозу скласти не зміг, бо кожен господар — як не сусід, то кум або супряжник, він врешті підсунув лейтенантові шнурову книгу, щоб той зачитував прізвища вголос, а він вимовлятиме тільки одне слово "є" — тобто хтось із хати пішов у партизани, — й до надвечір’я було визначено дванадцять ясирних сімей.
Лейтенант засунув список у планшетку, одягнув шинелю, заперезався ременем, пересунув кобуру на бік — був готовий до акції, та оскільки другий сигнал з району не надійшов — можливо, його доведеться чекати й кілька днів, — наказав голові ночувати в гарнізоні, перевірив бійців, які квартирували в сусідніх із гарнізоном хатах, залишив за себе помкомвзводу й подався протоптаною стежкою на Царину до Калини Мазурихи, в якої мешкав.
Повітря бралося морозом, сніг під чобітьми глухо порипував, сонце вже ховалося за лісом й просвічувалося поміж стовбурами дерев червоним ватрищем; на непорочну білоту лягала святвечірня тиша, на сході засвітилася бліда зоря, тремтіла святковість над засніженим світом.
Й відчув цієї миті лейтенант, як уперше в житті йому стало мерзотним передчуття чужої біди. Досі він не шкодував запрутських поселян, які наплодили бандитів, й ними кишіли довколишні ліси; з ранньої весни, як тільки відступили із Запруття мадяри й "Червона рубаха" увійшла на терен Партизанської республіки, розсипавшись гарнізонами по селах, лейтенанта перекидали з місця на місце, й він самовіддано боровся з упівцями, не знаючи ні жалю, ні страху, — був свято переконаний, що ворог мусить бути знищений, а ворогом був кожен, хто жив на цій землі; лейтенант аж надто ревно старався, вислужувався, ніби якусь провину викуплював перед начальством, ніби йому більш, ніж кому–небудь іншому з червонорубашників, треба було доводити свою вірнопідданість, — а втім, він добре знав, яка провина над ним тяжить: в анкеті Шполи значилось, що його батьки, яких він вперто намагався викреслити із своєї пам’яті, були свого часу репресовані; чорні рядки волали до нього прокляттям, від якого він усе своє життя захищався.
Перебуваючи перед війною в органах НКВД, Шпола завойовував довіру в командування виконанням найстрашніших наказів: розстрілював "ворогів народу", а перед відступом Червоної армії з Галичини перестріляв усіх в’язнів золочівської тюрми. Проте пляма його невольної провини не змивалася, не зблякла вона й на службі в "смерші" під час наступу на німців, хоч він холоднокровно стріляв у спини своїм, коли хтось відставав від фронту; тяжко переживав недовіру лейтенант Шпола й добре знав, що вона йде не лише з анкетних даних — про них не всі знали, — його постійно супроводжувало інше свідчення неблагонадійності: усе, що було в минулому, лейтенант витруїв із своєї пам’яті, крім одного — хохляцької мови, яка увійшла в його кров разом із молоком проклятої ним матері; та мова викликала глузи, ненависть і підозру з боку товаришів по службі, а навчитися по–московськи, але так, щоб ніхто не міг доглупатися, звідки він родом, не зумів за свої тридцять років життя й десять літ вірної служби.