…Чорна пустка зяяла під небом, і навіть собаки скаженими тічками повтікали з боднарівського згарища; помста, яку за невинно пролиту кров випросила в свого бога овдовіла лань, була завелика і не втішила її, вона вклякнула на передні ноги перед кропив’яною латкою і так застигла, не вернувшись більше до оленячого стада, й відтоді звірі обминали гору, звідки впала на село випрошена вдовиним жалем страшна кара…
Й настала нарешті пора осіннього реву: сполохане громом, що не переставав лунати в космацьких лісах, рушило оленяче стадо з–під вигнутого, немов спина огиря, білокам’яного Ґреготу, — рушило в шаленому бігу з гір на доли; вбиті піднімалися, зачувши пору переміни смерті в життя, злякані оленячим стрімким бігом арідники, відьми й вовкулаки ховалися в яругах та бескеттях; стадо без упину помножувалось і продиралося крізь зарості — ламалися роги й кривавились ратиці, та ніщо вже не могло зупинити їхнього невтримного руху; олені допадали до місця вбитого брата і, каючись за випрошену в Бога надмірну покару над розкішним селом, що тепер чорніло потахлим попелищем, волали трубними голосами не о помсту, а виворожували для нього життя; самці боролися за самок, спліталися рогами в герцях, на землі полишались переможені, а переможці валували олениць, і ті захлиналися млосним ревом, зачувши в своєму лоні насіння живого плоду.
КНИГА ТРЕТЯ
ВОГНЕННІ СТОВПИ
Притча
I
Йорданського Святвечора Сакатура зіщулилася в тривозі й ще глибше пірнула у видолину, обступлену буковими лісами в інеєвих косицях; заховане поміж горбами село було ще спонадіяне на безпеку, однак далебі примарну, бо ж до підгірських ізворів провадила з надпрутських низовин вузька доріжка з двома рядами битих ґонтом хаток обабіч, і тією доріжкою, названою Зрубом, крізь бліду надвечірню сутінь, сполохану далекими автоматними чергами, з ревом прокотилися дві вантажівки, закриті дельтовими будами, а кого ті буди приховували, ніхто не знав, й можна було тільки здогадуватися — кого, коли машини в глибині сільської видолини вповзли в тупикову вуличку, що крізь засніжений яблуневий сад прокрадалася до приміщення сільради, де розміщався гарнізон.
Тож не бралися вже в господинь руки до Святої Вечері, й замерзали на підвіконнях рум’яні пампухи в полумисках, затягувалися в баняках пісною осугою окропи над варениками і черствіла кутя в макітрах, бо згадалася мешканцям Сакатури позавчорашня новина: хтось бачив, як на коломийській товарній станції пискляві "штовхачі" заганяли на запасні колії состави паквагонів із коминками на дахах.
Іван з Марією німо сиділи біля порожнього стола в крайній під черепицею хаті, якою закінчувався ряд домівок на Зрубі, а шістнадцятилітній Василько, який, долаючи замети, причовпав сьогодні пішки з Коломиї, щоб відсвяткувати з батьками Щедрий Вечір, непорозуміло вдивлявся в обличчя матері, дивуючись, чому вона не заставляє столу й не кличе до вечері, і аж здригнувся від докірливих слів спонуреного батька:
— І що тебе наднесло в таку стужу з тієї школи?
Та ще не встиг Василько відповісти на батькове питання якою–небудь марницею, бо як це так — не прийти додому на Йордан, коли голосно грюкнули сінешні двері, хтось там у потемках намацував кімнатну клямку, і врешті в клубках сивої пари, що вкотилася досередини знадвору, став на порозі молодий офіцер з погонами в дві зірочки, в збитому на потилицю синьому кашкеті з червоною околичкою, без шинелі, в розпущеній гімнастерці, на якій не було ні портупеї, ні паска, тільки звисала на ремінці набита планшетка.
Іван з Марією схопилися з лавиці, вмить здогадавшись, чого увірвався до хати офіцер, вони й не приглянулись до його зовнішнього вигляду — очі засліпила лише багряна околичка на кашкеті, що була прикметою червонорубашників, обоє разом глянули у вікно, за яким мали б метушитися солдатські постаті, а Василько незворушно сидів за столом і дивувався з безпричинності батькового докору: офіцер не навіював жодного страху, навпаки — його постать викликала співчуття і жаль.
Лейтенант якийсь час водив сторожким поглядом по господарях і хлопцеві, згодом його очі степліли, він ніяково розгладжував поли гімнастерки, поволі виходячи з розгубленості, й урешті заговорив прохально російсько–українською словесною сумішшю:
— Приключеніє трапилося, хазяїн: спугнулі ваші стєрви — сипнули з лісу по крайніх хатах… ну а я нємного замешкался у тої лярви, што на опушке, і впопихах оставіл шинель і рємєнь з кобурою, хай йому біс… Поможи, батьку, вєк буду помніть…
Іван з Марією перевели подих, а Василько аж тепер почав утямлювати, чому батько стурбувався його приходом з Коломиї: їх мають вивозити, і ось трапилася рятівна приключка…
— Як — допомогти? — спитав Іван тремтячим голосом, проте в очах спалахнули блискітки злорадності, їх запримітив офіцер, і його вродливе обличчя вмить налилося холодом.
— Принести треба, пойняв? — відказав жорстко.
— Та я можу… скільки там ходу до тої Олени… — Іван неквапно накидав на плечі кожуха й поглядав на Василька, наче якийсь знак йому подавав, і хлопець зрозумів: батько хоче, щоб він вступився з хати. — Та я можу, — тупцював господар біля порога, зволікаючи час. — Але ж то курва, най ся преч каже, і одних, і других з однаковою охотою приймає, — бурмотів, не зводячи погляду з Василька, поки той не кивнув головою.
Допоміг офіцер, він затримав Івана рукою за плече:
— Нєт, отєц, ти останєшся дома, а то ще в банду підеш з моїм пістолєтом або сюди бандерів наведеш — тут нікому вірити не полагаєтся… Нехай пацан побіжить, він ще малий, хто його там затримувати буде?
Запанувала в хаті тиша, та вмить її зрунтав лемент Марії:
— Не пущу, не пущу! Його ж уб’ють ті або ті!
Та Василько вже схопився з–за стола, він був височенький і набитий, від тривоги й несподіваної рішучості поповзли білі пасмуги по його щоках; збагнувши, що вирішувати ситуацію повинен зараз він, а не батько, хлопець притьмом вхопив кабатину, і ще не встигла отямитися Марія, як за ним стукнули сінешні двері.
Зойкнула мати, кинулася до дверей, крик, що мав вихопитися з її горла, спопелів у хрипоті, й тому Василька не наздогнав материн поклик — може, був би й зупинився за надвірним порогом; штовхнула Марія в груди офіцера, який заступив їй дорогу, той скрутив жінці руки й відкинув її на середину кімнати; Іван підхопив Марію, що заточилася й падала долілиць, пригорнув до грудей, заслоняючи долонями її голову від навислого офіцерського кулака; відчувши на мить себе в безпеці, вихопилася Марія з обіймів чоловіка, порвалася до напасника і так — з простягнутими вперед руками — закам’яніла, уздрівши неймовірне видиво.