Шкрупила залишився з Агнєшкою. Повія звично готувалася до любові в сусідній кімнаті й прикидала в думці, скільки їй перепаде сьогодні від скупого Шкрупили; вона лежала роздягнута на канапі й простягала до лейтенанта руки: "Швидше, швидше, мій любчику!"; лейтенант присів скраю, прикрив коцом лоно Агнєшки й мовив шорстко:
"Не квапся, не така вже й зголоджена… Сядь і послухай, що скажу. Зробиш це незабаром, а коли — повідомлю: знайдеш Руфіну й таку розіграєш п’єсу… Мовляв, її терміново хоче бачити сестра Сальомея, щось там трапилося з нею, придумай — що. І повідомиш мене, коли вона йтиме в Іспас".
"Лейтенанте! — кинулася Агнєшка. — Я не зможу цього зробити, ви ж її замучите?"
Шкрупила почав одягатися. Не повертаючи голови, проказав:
"Якщо не виконаєш мого завдання, то замість Сальомеї я замучу тебе. Пам’ятай про це, німецька курво!"
Лейтенант прямував до будинку НКВД, сьогодні в нього аж два нічні допити: вчора відбулися арешти в педагогічному училищі. За Агнєшку був спокійний. Але що робити з майором: адже щойно вони удвох з Болідовим вислухали від нього несусвітню крамолу; Шкрупила мусить доповісти про нинішню розмову кому слід, поки його не випередив Болідов.
VIII
Буркут пішов від Юлії після півночі, а до ранку випав сніг. Біла габа розкотилася сувоєм від Троєцького лісу через Лису гору аж до дебеславської видолини, світ постав первісно чистим і однотонним, немов перед початком творіння, коли нічого ще не було, крім простору; першою ознакою життя стали того ранку сліди від Юлиних чобітків, які позначили подвійним пунктиром лінію колишньої стежки від обійстя Ганни Садички до школи; господиня вийшла на поріг й дивилася, як маліє віддаляючись постать у дубленому кожушку й шальовій хустці; врешті силует зник у білій імлі, наче втопився у заметах; село заступилося від випогодженого неба білою запоною морозної мряки, і лише церковний хрест, проколовши сизу паволоку, засвідчував, що в цій видолині й зараз, так само, як і до білого потопу, живуть люди і вчаться в школі школярі.
Й так застиг світ, розділений на заховане в білому меві село і Лису гору, що беззахисно засвітилася під кришталевим небом; біля самотньої хати стояла зажурена господиня, яка наважувалася сказати своє слово квартирантці, та не посміла, а за стінами школи, що зникла разом із селом у сніговому завої, заховалася Юлія зі своєю таємницею.
Вивільнена цієї ночі від принизливого тягара запізнілого дівоцтва, вона намагалася збагнути себе в новій, жіночій, сутності; задала дітям тихе заняття, щоб мати можливість зосередитися в собі: дома не дасть цього зробити Садичка, дійнята цікавістю, змішаною зі страхом; у цю мить вона сама з себе дивувалася, що стільки ночей — а Буркутові пестощі ставали інколи надто гарячі — відпрошувалася в коханого, щоб іще трохи пожалів її, — хай це станеться між ними аж тоді, коли він вернеться з лісу до людей…
Але ж такого, мабуть, ніколи не буде, говорив він; то як — маємо жити однією миттю, carpe diem? ми не знаємо, чи ті миті нам уже не відраховані; а чи годиться справляти бенкет під час чуми? люба моя, я взяв би тебе примусом, якби ти не Юлія…
Вони лежали ніч від ночі поруч, він одягнутий, вона в нічній сорочці, крізь яку проникало несміливе, щойно розбуджене тепло дівочого лона, й обоє вичікували миті, коли його бажання зіллється з її готовністю зняти дівочий пояс; цієї хвилини, коли Буркут вимовив слова "якби ти не Юлія", вона втямила, що вони надто багато для нього важать — а чому? дівчина підвелася й, спершись на лікоть, схилила над Буркутом голову: крізь сутінок придивлялася до його обличчя; вона знову, як уже не один раз, подумала, що давно знає цю людину, та своє припущення боялася вголос вимовити, щоб не розчаруватися, не втратити назавжди ілюзорної віри в те, що той, який був призначений для неї змалку, таки живе на білому світі; Юлія щораз то більше впевнювалась, що Буркут — то Іван Захарчук, проте дрібка сумніву була сильнішою від її упевненості, й заперечення, яке могло впасти з його уст, зруйнувало б назавше нинішню казку; Юлія запитала врешті: "Що тобі в моєму імені?"; він затулив поцілунком її уста і вдихнув у неї слова, яких вона чекала й боялася, що не почує їх ніколи:
"Я — Іван, невже ти досі не впізнала?"
Дівчина повела пальцем по Іванових бровах, устах і впізнавала, що це брови й уста того самого несміливого гімназиста, який колись улітку "напав" на неї й по вуха закохався; і як це може бути, дивувалася Юлія, що нинішній воїн був колись тим хлопчиськом, а той хлопчисько став сьогодні Буркутом…
Я тебе впізнаю і впізнати не можу; та чи може людина, яка вийшла з пекла, бути подібною до тієї, котра в нього заходила? я знала, що ти Іван, я кохаю тебе, я давно тебе хочу…
Юлія знімала з себе нічну сорочку, роздягала Івана, два тіла злилися в єдине, вона віддавалася йому палко, гаряче, не відчуваючи дівочого болю, й коли спалахнуло полум’ям весільне деревце, Іван зів’яв від шаленої чоловічої втіхи, Юлія сказала:
"Ти не полишай мене моїм батькам, віднині я твоя — не їхня, і буду всюди там, де будеш ти, для мене життя без тебе не має ніякого значення, я готова воювати разом з тобою і разом вмирати…"
"Сніг почав падати, — промовив Іван, — й будуть видні сліди, а чота моя чекає: наступної ночі я уб’ю Болідова".
"Якщо западемо в безвихідь, ти вб’єш мене, Іване, добре?"
Садичка не мала сили всидіти в хаті, раз у раз виходила на поріг і вдивлялася в Юлині сліди на снігу — чекала, коли дівчина винирне із закутаного імлою села й протоптаною стежкою вийде на гору, — має їй сказати, що коли подібні сліди проляжуть з лісу, то прийде на Лису гору смерть; врешті з’явилась постать у дубленому кожушку й шальовій хустці, й у міру того, як Юля наближалася до обійстя, рішучість покидала Ганну, бо полюбила Юлію, як рідну дочку; обидві зайшли до хати, Юлія скинула кожушок, розв’язала під шиєю хустину й так стояла, опустивши руки, — з болем дивилася, як по Ганниному лиці стікають зморшками сиві, мов солона ропа, сльози.
"Слухай, доню, — промовила Садичка, витерши долонею обличчя, — усе живе — вічне, тільки виглядом перемінюється, а речі — то порох. І хата — теж. Вона доти жива, доки є в ній хатні духи — домовики. Я водно їх чую: зимою — то цвіркуни у запічку, а літом — горобці у стрісі, можуть бути домовиками навіть миша в нірці або зелена жабка, що в дощову погоду приліпилася до вікна; добрі духи не покидають хати доти, доки у ній панує спокій, і покидають дім, як настає в ньому розлад, — тоді він стає мертвий… І прибирають собі домовики, коли того захочуть, людські обличчя — це тоді, коли мають сповістити господарям добро або лихо… Я цієї ночі бачила свого, він виглянув із запічка й дивився на мене сумними очима; я зрозуміла, що він прощається зі мною — покидає, зачувши в хаті чужий дух… Я не корю тебе, дитино, — сама ж їх впустила, але один замешкав, і домовики підуть собі…"