І мертво стало враз на світі: змовк Юзьо, а десь на церковній паперті шепотіла свою останню молитву Олена Єзунина, яка вже більше на Царину не вернеться, бо навіщо, коли щонедільна мандрівка попри Федорову пасіку за леда хвилю навіки втратить сенс; Маруся перестала голосити, немов відчула потребу перепочинку перед справжнім похоронним голосінням; Ілько піднімав із землі розбиту машинерію й пробував складати докупи потрощені деталі грамофона, він тихо плакав, бо розумів, що не складе їх ніколи, і вже ніхто більш не почує бравадної пісні про кращі часи, які доконче мусять настати; Федір довго дивися на Шпаєвську гору, аж поки не побачив, як виростає на ній фігура, а коли кам’яна жінка повернулася вбік села й ласкаво змахнула рукою, Федір подався на пасіку, сів на пеньок біля вулика, який натужно гудів перед роїнням, схилив голову на груди й тихо, мов праведник, помер.
XIX
На Шпаєвську гору дивилася день у день і Наталка Слобідська: сидячи на ослінчику під кущами бузини, що дико проросли скраю подвір’я й схиляли над її головою тарелі чорних ягідок, скрадливо, щоб мати не бачила й не визолювала печаллю своє серце, позирала на вершечок гори й чекала для себе знаку, а коли потойбічне знамення ні в якому диві не з’являлося, то перед сном дякувала Богу, бо ще ж їй не хотілося переступати хімчинську гряду, за якою десь там, у незримих глибинах Чорногорового царства, чекав на неї інший світ, може, й кращий, але ніколи він не стане Боднарівкою і не зазнає вона в ньому мук солодкого чекання, яке нині тримає її при житті; той світ, напевне, не знає ні минувшини для спогадів, ані будуччини для надії, — і як це може статися так, щоб вона відійшла за шпаєвський чертеж, і назавше осамотнилося село, котре всією своєю земною і небесною красою влилося в цвіт її обличчя, рук, грудей, стану, дівочого лона, а певне, й зовсім перестане існувати, й Наталці шкода було не так себе, як того світу, що поникне, зів’яне, зісохне разом із нею…
Вдова Марія все те бачила: дивлячись на тиху журу Наталки, боялася уздріти в її очах ману страху, який може спотворити вроду дівчини, що крізь блідоту просвічувалася усією своєю звабою, — най би ніколи не прив’ядав цей цвіт й пелюстки не осипалися, най би в повному розквіті впало долі стебло ружі; тому мати втішала доньку своєю вірою в чародійства, які ще в молодості приніс до Боднарівки мольфар Іван і своїм умінням їх зміцнив: після його заклинань ніхто в селі безслідно не зникав, а лише з виду перемінювався або полишав по собі знак; і ти не думай, доню, що той ясен, який вигнався в небо на березі нашого Потоку, не був колись ставним парубком, а стрункі смереки біля церкви — то не дівчата–красуні, які зарання знайшли на цвинтарі свій супокій, а от опришко орлом став, розлучниця — зозулею, а нагідки невинними дітьми були; й олені — то колишні люди, а тому не можна їх убивати; живуть у наших лісах прерізні добрі й лихі привиди, а їхня путеря — свята чи грішна — має непоборну владу над селом, й русалки радість нам навіюють, а вовкулаки — страх; то тільки так здається, що людина вмирає, насправді ж вона живе вічно, тому й вічне наше село, й ніхто не знає, коли воно почалося, а не скінчиться ніколи…
Донька вдячно посміхалася до мами й просила, щоб вона марно її не втішала, бо того, що має статися, Наталка зовсім не боїться, про болість свою не думає й гадки про неї не має, мовби її ніколи й не було; дівчина насилу здавлювала в собі сухий кашель — й не тому, щоб мати не чула, а щоб він їй самій не нагадував про недугу, а коли виходила на подвір’я й сідала під бузиною на ослінчик, то такий спокій відчувала, аж ніби повітря нагніталося донизу, густішало й стискалося, щоб того спокою не міг зрунтати вітер; її легені переповнювалися терпкою патокою пахощів осоки, хвощу, бузькового вогню й латаття, які врунилися над струмком у Потоках; на неї сіялися відбиті від високих блідих хмаринок лагідні сонячні промені й зігрівали; для неї звучали туркотіння горлиць, волога фіоритура мелодій чорних дроздів й сухе цокотіння плисточок у вільховому гаю, а коли небо сизіло від надміру тепла, то й гола Шпаєвська гора, віддаляючись у неозору далечінь, ледь мріла на обрії, й від того, що вона не кличе до себе, ставало легко на душі в дівчини, й сама вона робилась невагомою, мов павутиння, яке може злетіти в піднебесся від подиху леготу; біле Наталчине волосся зливою спадало за спину, білі груди випиналися з пазушини, щоб утішити світ своєю дивизною, білі руки згиналися, мов лоза, й Наталка оповивала ними себе саму, стискала своє тіло так, ніби в її обіймах був він; Василь завше був у її обіймах, а тому Наталка знала, що він живе, й сама вона житиме доти, доки не вернеться до неї милий, а тоді випросить для себе в Бога крихту часу, щоб хоч трохи побути з коханим; Наталка відчувала своє тихе згасання й навіть тішилася ним — воно ж бо додавало їй вроди, а своєю красою дівчина надмірно дорожила, більше, ніж життям, бо знала, що її чар буде йому потрібен; втішання власною чарівністю стало її чеканням; усе на світі — тепло, легіт, вітер над Шпаєвим, сади, гаї, ліси — перемінилися для неї в чекання, солодке, тремтке, заманливе — й стало воно її щоденним святом.
…Після похорону Федора боднарівський світ втратив для Йосафата сенс: він досі й поняття не мав, скільки місця займав у його серці мудрий пасічник, а тепер відчув, як спорожніла хата, — і батько з матір’ю, і Юзьо, і баба Маруся, котрі завжди були тільки челяддю у всевладного діда, тієї порожнечі заповнити не змогли; сад серед літа змертвів, і зелепужна зав’язь посипалася долі, перестала гудіти пасіка, а здичавілі рої знаходили собі пристанівок аж у Потоці на черемхах, і ніхто не мав до них ніякого діла; Маруся відголосила на похороні й назавше заніміла, Олена Єзунина зникла з села, і хтось бачив її, жебрущу, біля іспаської церкви, Юзьо перестав правити молебни, а Юстина — голосно молитися, й Ілько, який нічого не вмів робити, тільки накручувати грамофона, сидів тепер на підвалинах перехнябленої Гаврилишиної стодоли й чекав — може, хтось прийде на політику, а що ніхто не з’являвся, бо страх панував у селі, то Ілько щодня дрімав на підвалинах аж до смерку.