Післяобідні години Мирон просиджував у кооперативі на Вулиці: крамар Гриць впускав учителевого синочка за ляду, й хлопчина надивлявся невиданих досі див: ті самі ґазди, які нещодавно заприсяглися в церкві на Євангелії не вживати спиртного, дудлять у будній день дешеву горілку, й чиниться в тісному приміщенні кооперації чистий тобі содом…
"Такої влади нам треба! — гатить кулаком об ляду вуйко Мироняк, він подає крамареві лише червінця, а забирає п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії. — Мой, та за тої засраної Польщі лишень за одну пляшку треба було дати десять злотих — цілий метер жита! Йо, така влада нам штимує!"
Мужва не просто пиячить, сміливіші закладаються за горілку в будь–що: один піднімає на руках бочку з гасом, інший їсть мило і, вигравши заклад, миттю вибігає з крамниці, на ходу розв’язуючи очкур на гачах, інший — то вже Йосип Кобацький, хто б іще — бере рекорд по спусканні повітря, проте програє, бо перднув тільки тридцять сім разів, а не сорок; дурний регіт стрясає смердючою крамницею, і врешті зогиджений Мирон втікає додому, бо щось сталося з людьми таке — що встидно…
Та минає кілька тижнів п’яної втіхи, і люди раптом тверезіють: чоловіків женуть на шарваркову безплатну роботу — на дороги й лісоповал, господарства обкладають такими високими податками й поставками, що ніхто того ні сплатити, ні здати неспроможний; у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не хоче сплачувати податки — записуйся і віддавай до спілки худобу і реманент; дідича Огоновського з Волового вивозять у Сибір, а далі — то в одному, то в іншому селі — почали вже вивозити й куркулів, а той куркуль мав не більше десяти моргів пісного ґрунту; потім уже ніхто нічого не може зрозуміти: повально арештовують не тільки просвітян, а й комуністів; у коломийській середній школі, де вчаться Юлія й Богдан, арештовують учнів старших класів, — і ходить з кута в кут по хаті зажурений, аж зчорнілий Шинкарук: то таки правду писали, а ми не вірили газетам, — і про голод, і про терор у Радянському Союзі.
У Шинкаруків замешкала молода вродлива вчителька з Полтавщини — Марфа Яківна, і западає в домі вчителя гнітюча мовчанка: всі бояться Марфи, хоч Миронові вона дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє Мирона з кімнати, коли він увечері сідав ближче до гасової лампи з "Мотрею" Богдана Лепкого або з "Ілюстрованою історією України" Михайла Грушевського; учителька помічає, що їй не довіряють, й намагається порозумітися з сім’єю боднарівського вчителя.
"Мої дід і баба, — врешті зважилася сказати, — померли голодною смертю тридцять третього".
"А що — був голод?" — вдає простачка Шинкарук.
"Я розкажу вам анекдот, добре? — гірко всміхнулася Марфа Яківна. — Питають селяни партприкріпленого, що таке п’ятирічка. "А он, — показав він на цвинтар, — якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше, а то ще й перевиконаємо план"".
У хаті — мовчанка. З кожним днем все більше тужавіє й навалюється на людей страх — безперервний і липкий.
І врешті — несподівана вістка: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, Шинкарук не затримує, цілує її в щоку на прощання й каже:
"Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в божество найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви не раз говорили: Сталін усього не знає. Ні, він знав усе: терор — то справа його рук. Тож запам’ятайте, ця страшна влада не має права на існування!"
"Так ось який ви…" — тільки й сказала Марфа і подалася пішки до Коломиї.
Мирон перестав читати, підвів голову… Отакий перший розділ: Мирон, звичайно, знає, що його треба ще не раз переписувати, розширювати; ну а в другому буде мова про те, як люди розбили в Станіславові тюрму, коли відступили більшовики, й винесли на подвір’я змасакровані трупи; на ратуші майорить синьо–жовтий прапор, по селах організовуються "січі" — хлопці марширують, співають, готуються вступати до українського війська, та німці знімають прапори, забороняють екзецирки, і врешті народжується в Галичині нова пісня: "Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…"
Йосафат дивувався, що Мирон не боїться писати такі речі. "Невже ти думаєш, що совіти так і залишаться за Прутом і ніколи сюди не прийдуть? Що буде з тобою, коли цю повість прочитають вони?" — "Рукопис можна заховати…" — "Тоді яка з нього користь?" — "Так вічно не буде:
совіти ще повернуться в свої Сибіри, — всі ж говорять, що розпочнеться Третя світова війна". — "А якщо не розпочнеться — як маємо далі жити?" — "Сільські хлопці пішли в партизани, й ми підемо". — "І всі мають загинути за Україну, а Україна — то хто, як не ми?" — "Та невже ми будемо змушені розбудовувати Україну більшовицьку?" — "А як іншої немає, то що робити? Треба працювати: хто стане військовим, хто вченим математиком, ще інший інженером або винахідником — і так виживатиме народ". — "Тільки для письменників не буде місця на нашій землі — а чи може існувати нація без літератури?" — "Письменники хай досліджують історію народу…" — "Цього мало: люди мусять знати правду про нинішній день. І тому треба писати про все, що сьогодні відбувається, скоріше чи пізніше написане побачить світ". — "Може й так…"
Коли Йосафат пішов, Мирон загорнув рукопис у шматину й засунув згорток глибоко під дахівку.
VIII
На початку березня курінь "Гайдамаки" отримав наказ розчленуватися на сотні й перейти похідними відділами по двісті стрільців з Манявських гір на терен "Повстанської республіки" й зайняти постої по лінії Прута від Яремча до Чернівців.
Сотня "Сурма" під командою Крука мала стати в Камеральному лісі між Іспасом і Боднарівкою; вона долала свій маршрут низами, обходячи Яблуницький перевал, й нарозвидні передова стежа здаля помітила довгу валку зеленомундирного війська, що спиналася на гірський хребет; за пішою колоною тягнувся обоз із артилерією та амуніцією; легкі гармати волоклися за вихудлими кіньми звивистою дорогою вгору, а важкі залишались напризволяще внизу; над валкою лунали безугавні крики й команди, капрали цвьохали нагайками по конях і по солдатах — мадяри квапилися перейти кордон, щоб чимшвидше допасти до своєї землі, не знаючи, що вона вже не їхня: Мадярщину кілька днів тому зайняли німці.