"Можливо, й не був… Але скажіть мені, чия заслуга в тому, що комуністична імперія розвалюється, й Україна незабаром займе свій державний простір: української вільної діаспори чи українських підневільних конформістів?"
"Не діліть, не діліть завчасно шкуру невбитого ведмедя! — спалахнув Потурай. — А чому не скажете: наша спільна заслуга, наша?"
"Вибачте, — здався Мирон. — Певне, в цьому випадку спрацювала в мені кайдашівська ментальність українця… Але й вона теж має відбитися в концепції роману. Я хочу написати правдивий твір: без помпезної героїки і без єреміївських плачів на стінах вавилонських".
Сонце вже котилося на захід, і сказав Йосафат зовсім прозаїчне:
"А чи не пора вже й пообідати?"
Засміялися, повставали, всім уже дошкулював голод. Втім побачили на мосту постать жінки, що сходила стежкою на галявину, й чоловіки впізнали свою господиню. Ганна йшла, здалеку посміхаючись й помахуючи рантуховим вузликом, який тримала в руці.
"А я жду та й жду… Та ви скоро повмираєте з голоду!"
Ганна розстелила на траві скатертину й почала викладати полуденок. Чого тільки не принесла запопадлива господиня: м’ясиво, смажені пструги, бурячки, гриби мариновані, накроєні плястерки будзу, сала й будженини, ще й пугар з горілкою пустила по кругу; товариство завзято споживало дари Божі, і коли вже голод втамувався, мовила Ганна, звертаючись до Потурая:
"Ви ніби з неба мені впали, гостоньки любі…"
"Як сніг на голову", — вставив Йосафат.
"Ой, не говоріть такого, пане професоре. Вас з Мироном ще якось могла сподіватися, але ви, друже Ворон, ну як ви тут опинилися з таких далеких світів та ще в компанії із заграничним генералом?.. І що — ви обидва, як пішли звідси, то вже й не розлучалися?"
"Ого, не розлучалися! — всміхнувся Потурай. — Цілих тридцять літ нічого не чули один про одного, а час пролетів так швидко, ніби в батіг тріснув… Едвард з Траунштайну подався до Лондона, щоб звідти добратися у свою Голландію, й запам’яталися лише мені навіки — його прощальний потиск руки, скупа сльоза на щоці й мовлене по–українськи слово "дякую"… Я ж залишився на всю решту життя у Мюнхені, де до останнього часу займався політикою в українській громаді, а про Едварда, сказати правду, й забув…"
"А я пам’ятав, Оресте, кожне твоє слово, кожен порух обличчя, колір твоїх очей і навіть лисину. Згадуючи наші розмови, я чув тембр твого голосу, а віднайти тебе не міг".
"Вибач мені, Едварде, такий вже я є: завше всього мене поглинають справи — то політичні, то комерційні… Але признайся перед людьми: хто кого знайшов? Я — тебе!.. Кілька років тому прочитав в одній голландській газеті, та в тій же "De Linie", в якій ти вряди–годи друкував свої спогади про УПА… На твої статті не натрапляв ніколи, а ось куце повідомлення на останній сторінці про те, що командир корпусу голландської армії генерал–лейтенант Едвард ван Ґоттеґем подав у відставку і переїхав з Гааги до Амстердама до своїх дітей — якось впало в око. І я не гаючись поїхав до Голландії… Потім ми листувалися, а коли вже на світі степліло, змовилися приїхати сюди. На Рушор!"
"Боже, Боже, які то далекі світи, — похитала головою Ганна, — а вам — за дурничку. Та мені до Пістиня тяжче вибратися, ніж вам з тої Голландії до Космача… Тільки ж втрапили ви на смуток великий…"
Генерал різко повернув до Ганни голову: нав’язлива догадка знову болісно заворушилася в мозку, і він просто з моста, не вдаючись до хитрощів, заговорив:
"Анно… Ми про все вам розповіли, а ви від нас щось затаюєте… Скажіть, чиї то останки, ті зрослі скелети, що їх витягнули з криниці?.. Певне, знаєте, я ж бачив, як ви зривали ґердан… Чому ви це зробили?"
Ганна сполохано глянула на Мирона, та він заперечливо похитав головою, мовляв, нікому нічого не говорив; потім вона тихо промовила, й погляд її був відсутній:
"Не треба вам цього знати, ой не треба… То моя вина, моя!"
Ганна затулила долонями обличчя й довго не віднімала їх: крізь пальці просякали сльози.
Й запала глуха тиша на галявині, тільки чутно було, як Рушор у проваллі прогортав рінь, щоб добратися до правічного каменя. А на стежці, яка спиналася на Лебедин, генерал увіч побачив дві завмерлі постаті — хлопця й дівчини — що злилися в одну…
XVI
Клопіт за Юрка, який на роздоріжжі між Завоєлами і Ґреготом зник поміж смереками, мозолив Пилипову душу аж до ранку, бо куди дінеться пройда серед темної ночі, проте Юрко не вернувся ні вранці, ні вполудне, й Пилип перестав його чекати, ще раз вимовивши згіркле:
"Та най пропаде він пропадом!"
А Юрко хоч навпомацки, але впевнено йшов звіриною стежкою, спинаючись на Ґрегіт до печери; він на все життя запам’ятав цю страдну дорогу, якою колись провадив космацьких гарнізонців до партизанського схрону і, заховавшись неподалік в ожиннику, дивився, як карателі викурюють партизанів, запаливши довкруж печери хмиз, а потім виводять Василя Андрусяка з його жоною із зв’язаними назад руками.
Й не діткнулися його тоді докори сумління, тільки грудка нудкого жалю запеклася в серці, а ще відчув, як ноги важко встрягли в листв’яний покрив, ніби хтось у чоботи піску насипав, і годі було зрушитися з місця, й коли енкаведисти зі своєю здобиччю зникли з поля зору, Юрко таки відірвав ноги від землі й побіг, ніби вітром його понесло, на Рунок, а звідти до Яблунова — легко біглося Гулейчукові по юдину плату за кров…
А відколи повернувся з Сибіру, — майже кожної неділі, після тяжкої праці в млині, ноги самі несли його на Ґрегіт, й опертися тому потягові не міг: чи то Бог задав йому таку покуту й провадив на місце злочину, спонукуючи до каяття, або ж диявол підштовхував його в спину, щоб разом з ним ще раз натішитися бузувірським вчинком; та як би там не було, а Юрко Гулейчук стояв щонеділі на заклятому місці в ожиннику й відчував, як ноги вгрузають у землю й не пускають заглянути в печеру, спуститися в підземелля й залишитися там навіки, щоб не мусив більше визирати з колючих заростів і водно, ніби це й нині відбувається наяву, споглядати, як виводять з грота найвродливішу на світі пару, й усвідомлювати щораз, що ні за чорний Василів чуб, ні за зливу русявого Лідиного волосся не отримав він в заплату не те що Пилипової господарки або хоч зломаного цента, а тільки довголітню наругу та поневіряння на лісоповалах за Іртишем…