Пилип з цими думками не раз позирав на пісну Параску, та радитися з нею не важився — що вона знає, нічого вона не знає, і врешті перед його очі спливла Ганна, й Пилип утямив, що тільки їй він міг би звіритись, бо нема на світі, таки нема ближчої йому людини — й настала хвилина остаточного рішенця: кинути все до дідька, прийти до неї, на коліна впасти й прощення просити, вислухати її пораду, а може, й переховатися в неї від біди… Може б, Пилип так і зробив, та не посмів, бо знав достеменно, що прожене його Ганна ще раз і цього разу не з постелі, а таки з порога: пішов же поголос по селу, що Ганна любаскою в самого Чарноти стала.
На престольний празник, на Петра, Пилип одягнув вишиванку у дві цирки, вибиваний кептар, червоні холошні, на голову надів кресаню з павою й сам, без Параски, подався до церкви.
Минаючи млин, зупинився на хвильку й дивився, як кипить вода на лотоках, а водяний пил піднімається над млинівкою, немов білий димок, і в ньому до сонця вигинається дугою веселка, зникає, то знову з’являється, ніби в цюцюбабки бавиться з пінистими бурунами, які сердяться, намагаючись ту райдугу поглинути, а вона не дається й деколи перекидається через млиновий дах, а млин мовчить при святі, й тому плюскотіння води на колесі звучить голосніше й виразніше, ніж завше — і чого то людям хочеться воювати, а не радіти цією благословенною красою, подумав Пилип, і втішно стало в нього на серці, що Господь знову дозволив йому почути цей живий пульс села, і ще подумалося завоєлівському ґазді, що час у Космачі і його власний час повинен вимірюватися лише мирним лопотінням води на лотоках, а не зловісною стріляниною, і най би цей шум ніколи не змовкав й не западала над селом тривожна тиша, яку так часто проколюють кулеметні торохтіння в горах, провіщаючи наближення смерті.
А до церкви стікалися з березівських та брусторських схилів, з Рунка, із завоєлівського гребеня, з шешорської долини святкові люди у барвистих вберях, такі схожі на писанки, й найкраща з них повільно скочувалася з белебня, увінчаного кільцем струнких гаджуг: була це Ганна Палійчучка — в шальовій хустці, пов’язаній на голові гуглем, у збористій сорочці з широкими вуставками на рукавах, в гарячожовтих із срібною заполоччю запасках, які розходились на стегнах, утворюючи два звабливі білі клинці, й Пилип раптом зупинився, ніби далі йти забракло віддиху; Ганна наближалась, заполонюючи весь світ своєю дурманною вродою, вона прудко водила очима, стріляючи вбоки розкосими бровами, й заправляла пасемка чорного волосся за вуха, що визирали з–під хустки білими мушельками, підбивала долонею до підборіддя червоні коралі й віночок срібних талярів, а довга шия витягувалася з них, мов птах із гніздечка, — кого ж вона визирає, міркував Пилип, а сам аж млів від відьомського видива, яке він так необачно втратив назавжди через покраплене дияволом золото; а може, вона, забачивши зненацька, до мене квапиться, — Боже, якби до мене, я обняв би її, стиснув до солодкого болю, зім’яв, розірвав би намисто, а таляри пошпурив, щоб докотилися аж до Пістиньки, здер би з неї святкове шмаття, взяв би її на руки і в самій льолі на очах у людей поніс у хороми… Господи — навіки!
А Ганна витягує шию з гнізда коралів, наближається до Пилипа й не помічає його; кого ж вона, сучка, уздріла поза моєю спиною, і що то за тупіт чується на дорозі, яка звертає на церковний майдан, хто там у цю мить скомандував: "Сотня–а, стій!"?
Пилип зіщулився, оглянувся і прикипів до землі, побачивши колону партизанів й обіч сотенного Чарноту, високого, врівень прибрамного хреста, в зеленому кітелі, в гранатових ґаліфе, в рипучих чоботях, в ремені з портупеєю, при зброї, а за ним — військо, військо, і вже партизанські колони зі своїми командирами заливають майдан, люди вигукують "Слава!"; Чарнота підходить до Ганни, минаючи Пилипа, який, ніби непотрібний штурпак, заважає на дорозі, відсуває його дужим плечем, а вона, безстидниця, висне в нього на шиї при людях; і б’ють дзвони билами об креші, і долинає з притвору мелодійний спів священика: "Благословенне царство Отця і Сина і Святого Духа нині і присно і вовіки вікові", з грудей воїнів виривається гучне "Господи, помилуй!", і губиться Пилип у натовпі, ніби піщинка, й ніколи він уже не понесе Ганну в хороми, не попросить поради й не заховається в неї; церковні браття й сестри виносять фани в обхід довкола церкви, відправа доходить до "Вірую" й до "Отченашу", незабаром прозвучить з уст священика кінцеве "Всіх нас Господь помилує і спасе, яко благ і человіколюбець", а Пилип стоїть стовпцем, мов непотріб, відсунутий на край майдану, й боїться кінця відправи, коли–то космацькі господині порозхапують за рукави сторонських гостей і розведуть по селу на обіди, а він залишиться сам, він нікого не запросить — Параска гостей ніколи не чекає, і так до кінця життя перебуде в нестерпній самотині… То най би не закінчувалося це празнешне Богослужіння, просить Бога Пилип, та враз його думи й церковні піснеспіви кремсає голос дітей, що біжать з толоки до церкви і кричать навперебій:
"Пайдьошники, пайдьошники в селі!"
Незакінченою обірвалась Служба Божа, люд почав розбігатися з майдану, у притворі тлумилися жінки й діти; партизани зі зброєю в руках бігли через городи, допадаючи до центральної сільської вулиці, вони з усіх боків обступали Народний дім, біля якого стояв загін, не більше півсотні червоноармійців; їх мирна поведінка охолодила партизанів — солдати зовсім не збиралися вступати в бій; над загоном піднялася на тичці біла плахта, можливо, то була солдатська сорочка; сотенний Чарнота з роєм стрільців сторожко підійшов до ворожого відділу й різко скомандував:
"Покласти зброю!"
Червоноармійці слухняно поскидали автомати на придорожний муруг, і один з них — у пілотці, вицвілій гімнастерці й кирзових чоботях — вийшов з гурту, покрокував з прикладеною до пілотки долонею й став перед Чарнотою.
"Таваріщ… — почав рапортувати й затнувся на першому слові, — Ілі как вас, гаспадін командір! Ми — азербайджанці, татари, узбеки, чечени з моторизованої дивізії, яка стоїть нині в урочищах між Ланчином і Чорним Потоком, прочіталі ваші лістовки і сговорілісь: нє будєм больше вас убівать, хотім воєвать на вашей сторонє, потому как ви за свободу народам і чєлавєку, а русскіє нєвінную кров пролівают… Докладивал сєржант Шірмат, син татарского народа!"