Йосафат вислуховував німу мову партизана й не смів підвести на нього й на дівчину очей, щоб не побачити на їхніх обличчях жаху, а самого діймало моторошне усвідомлення, що й з ним могло таке трапитися, й чи не зіжмакав би його, немов шмату, жорстокий страх, і якби в таку мить стояла біля нього Наталка — чи втішив би її спокійним словом, а може, сам шукав би в неї захисту, а може, просив би пощади у ворога, може, плазував би перед ним, й до нього добиралось би боягузливе бажання втекти, а Наталку залишити для розправи за двох — хто може знати, що то за остання мить, якої насправді не існує: життя пливе до неї і при ній спиняється, і хто визначить стан людини в тому останньому плині — про це розповісти ніхто не спроможний…
Йосафат нарешті зважився підвести очі, та замість тіней двох живих людей побачив два кістяки, обмотані іржавим колючим дротом: одна рука меншого скелета затиснулася між ребрами більшого, а друга була притиснута до грудної клітки, немовби дівчина в останню хвилину щось ховала від убивць, щось хотіла забрати зі собою на той світ — як знак її колишньої земної присутності; то був той самий ґердан, який учора Ганна так поквапливо зірвала з дівочого скелета й розпачливо притиснула до пазухи; а ще увійшов у поле його зору чорний, мов труп, Юрко Гулейчук, який поривався ту оздобу в Ганни відібрати, — і чого так злякався люмпак, чому він мав упізнати прикрасу? Та невже…
Й сталося враз таке, що може відбутися тільки уві сні: видиво зникло, й знову постала перед Йосафатом тінь Наталки, вона оповила його легкими, нібито крила лилика, руками, й він не відчув дотику, лише подих леготу від помаху рук, й говорила до нього кохана: а чи ти зі мною пішов би так, як той партизан, на смерть, а Василь Маланюк, муж мій, не полишив мене в мою останню хвилину, і ось лежить він на траві, і вічна кров бухтить з його грудей — то кров нашого кохання, сильнішого за смерть.
Йосафат відчув себе приниженим, розтоптаним Наталчиною недовірою; чи ж ти маєш підстави вважати мене боягузом? — спитав; а я тебе випробую: он вовкулака в кашкеті з червоною околичкою скалить із кущів зуби — якщо не розірвеш йому пащу, він кинеться на тебе, на мене, на весь світ, убий його! Йосафат зустрівся з очима вовкулаки, вони горіли ненавистю й жадобою крові, такі очі міг мати лише майор Молін, який спалював Боднарівку; так–так, це Молін, — підтвердила Йосафатову догадку Наталка, — й ти повинен помститися хоча б за батьків своїх! до таких випробувань Йосафат був не готовий, він не знаходив у собі мужності стати до двобою, добре усвідомлюючи, що не переможе вовкулаки — загине й залишиться навіки тут, серед примар; він зжахнувся, його пройняв нестерпний жаль за земним життям, якого до кінця ще не пройшов і в якому прагнув залишитися навіки, збагнувши секрет космічної вічності, і хай його назвуть боягузом, проте він знову матиме можливість поринути в науку, бо ж ніхто, крім нього, космічного тайнопису не відчитає — і що важливіше: мужність у двобою з вовкулакою чи витривалість у пошуку всесвітніх таємниць?.. Але ж Василь Маланюк не збоявся; то й що — марно загинув; а чи ти думаєш, що геройська смерть менше вартує, ніж твоє боягузливе життя?
Наталка, як могла, затримувала його леготними обіймами, вона хотіла, щоб Йосафат довів свою любов до неї вчинком, та на це він не був здатний: відчув, як гасне в ньому любов до коханої, бо й не було її, справжньої — то не любов, яка не витримує випробування смертю.
Й Наталка відпустила його із своїх леготних обіймів. Йосафат кинувся втікати з Язвин до села, забувши, що воно давно під небом не існує, він вибіг глевтушними вивозами на Пиконів, де колись над замшілим озером із затопленим у ньому монастирем стояла хатка мольфара Івана, — не було по ній і сліду, навіть бур’яни й кропива не росли на хатищі, й не змагалися більше над присілком Чорнобог з Білобогом, і не мирив їх колись всесильний мольфарський топірець, десь його роз’їдала іржа в пиконівських болотах; Йосафат наслухав, чи не грають дзвони під торф’яною повстю на дні озера — таж ні, було глухо довкруж і мертво, як і в язвинівському потойбіччі; Йосафат вихопився з пиконівської німини на Царину й полегшено зітхнув, побачивши боднарівські хатки, які зримо постали перед ним, ніби ніколи тут не було пожеж, і язвинівська моторош здавалася йому тепер сном уві сні; він побіг до села, перелітав, мов птах, через переліски й мочули, заглядав до кожної домівки, та заставав там чужих людей, які його не впізнавали, не признавали й мови його не розуміли, вони снувалися, мов примари, й зникали з очей.
Тоді Йосафат пішов на свою Босню; у саду діда Федора стояли рядочком, як і колись, вулики, та в них не було бджіл, він заглянув на Шинкарукове обійстя — там і досі стояла глибока криниця, біля якої блаженний Юзьо в незапам’ятні часи правив свої молебні, заглянув у цямрину, проте на дні не побачив срібного кружальця — криниця висохла; Йосафат обійшов усе село, заглядаючи до кожного подвір’я, до кожної хати, та тільки розминався з німими людьми, які не хотіли з ним розмовляти, бо його мови не розуміли, і ніде не побачив ні ластів’ячого чи то горобиного гнізда під стріхами, на жодних воротах не помітив свяченого йорданського хрестика з китицею квітів, з жодної хати не повіяло на нього запашним духом свіжоспеченого хліба, і ні при одній хвіртці не стояло замаєне биндами весільне деревце; на тополі біля Гаврилишиної стодоли обсипалося патиччя з покинутого лелечого гнізда, вікна в домах холодно дивилися на світ — хто ж то збудував нове село на пожарищі, таке саме, як Боднарівка, й мертве?
Й тоді згадалося Йосафатові нічне сюрчання цвіркуна в Ганниній хаті, й жахнувся від догадки: село не згоріло, тільки спопеліла в ньому правічна пам’ять, і немає більше в Боднарівці домовиків, і бузьки не приносять сюди немовлят у сповиточках, й ластівки не вістують тут весни, й вірні своїм стріхам горобці не витримують більше завірюшної зими, і не співають в селі ні гаївок, ні колядок, дівчата не водять купальських хороводів, на толоці не бавляться хлопчаки в "свинки" і вереску їхнього не чутно, і висохла жива вода в криницях, і врода Наталки Слобідської, яка цвіла в Потоках, немов ромен серед царинних трав, навіки згасла, й мова пропала — вигоріла в селі стародавність, й нині воно мертвіє під небом…