Цієї миті Лепкий глянув на мене — я сидів у кутку, сховавшись за етажеркою, — й тицьнув майже до самих моїх очей вказівним пальцем.
"А ти діждешся, сину, ти діждешся! — вигукнув. — І згадаєш колись мої слова…"
"Й таки збулося пророцтво метра", — всміхнувся Мирон. "Ви знаєте, колего, — поклав руку на груди Андрій Андрійович, — я вважаю себе найщасливішою людиною в світі: мені за сімдесят, а я діждався!.. Вони ж, бережанські мужі, недовго після тієї зустрічі топтали ряст. За два роки помер мій батько — величний був похорон у Коломиї… А Лепкий… Того дня, коли большевики перейшли Збруч, він теж літував у Черчі — і серед ночі втік селянським возом до Перемишля. Встиг ще перейти кордон, та не витримало його серце вічних стресів — помер у Кракові за два роки. Саме тоді смерть настигла й Франца Коковського…"
"Та розкажіть про це нарешті, — занаглив Мирон. — Чому ви боїтеся?"
"Бо страшно… Коли прийшли німці, до мене в Коломию завітав з Бережан молодий графік Яків Гніздовський — він колись оформляв Францові книжки — й розповів мені про трагедію сім’ї Коковських".
VII
Проголошення Карпатської України роз’юшило санаційну Польщу, мов осине гніздо… До березня 1939 року Гітлер приєднав до райху Австрію, відібрав від Литви Клайпеду, увів у Судети військо, невзабарі окупував Чехію і врешті вимагав від Польщі відкрити коридор через її територію — до Ґданська. Німці впритул наблизилися до польсько–німецького кордону, проте це набагато менше лякало затятих патріотів, ніж утворення самостійної української держави за карпатськими перевалами. Факт появи на політичній карті Європи незалежного клаптика української землі просто–таки приголомшив поляків, і загрожену Річ Посполиту залила шовіністична істерія: українці — найнебезпечніший ворог Польщі!
Молодий графік Яків Гніздовський саме в цей час закінчив мистецькі студії в Загребі й вернувся до Галичини, щоб стати до праці у видавництві Івана Тиктора. Він готувався переїжджати з Бережан до Львова, та непередбачені події примусили його гірко пожалкувати, що так необачно покинув Захід, куди кордони тепер були вже закриті. Звернувся за порадою до свого старшого приятеля Франца Коковського, й той порадив йому перечекати непевний час вдома, а, зрештою, іншого виходу митець і не бачив.
Грізні події насувалися на Галичину — навально й невідворотно. Уцілілі в масакрі на Червоному полі біля Хуста галицькі хлопці поверталися до краю, оминаючи запруджений польськими прикордонниками Верецький та Ужоцький перевали, — через Либохори, Кривку, Жупани, Волосянку, найглухіші, закинуті в бездоріжні ізвори, села. Маршалок Речі Посполитої Ридз–Сміґли оголосив підвищену бойову готовність Шостого львівського корпусу: на щойно утворений мадярсько–польський кордон кинуто дві тисячі жовнірів, й здесятковані галицькі січовики, не повертаючи в рідні села до своїх домівок, за наказом крайового провідника ОУН Володимира Тимчія–Лопатинського збиралися в урицьких лісах на Сколівщині, в турківських недеях та урманських дібровах на Бережанщині, де проходили вишкіл у підпільних таборах. Організація Українських Націоналістів формувала по всьому краю партизанські загони на випадок мобілізації до польського війська й можливого краху Польщі в майбутній війні.
Лопатинський очікував в урицькій станиці команданта карпатських січовиків Михайла Колодзінського аж до серпня, а коли прийшла звістка, що полковника розстріляли мадяри під Хустом, розіслав по всіх станицях Галичини грипси, в яких наказував створювати похідні партизанські відділи, котрі мали б підняти повстання в перші дні війни. Окружний провідник ОУН на Бережанщині Григорій Голяш за наказом Крайової Екзекутиви дав розпорядження сформованим легіонам повстанців бути готовими роззброювати польське військо, яке відступало. Українська держава мала бути проголошена в кожному селі та містечку.
Друга світова війна розпочалася ударом Десятої німецької армії генерала Рейханау на західному кордоні Польщі; за одну добу німці зайняли польську територію аж по Вепр; армія Ридза–Сміґлого, яка прославилася героїчними подвигами над безоружними галицькими поворотцями із Закарпаття, панічно відступала, залишивши Варшаву, яку потім ще три тижні обороняли цивілі; перейшла Сян і через Мостиська й Городок тлумом валила до Львова.
У цей час у Бережанах ніхто з поляків ще не вірив у бліцкріг, військові комісаріати роз’їхалися по селах проводити мобілізацію; поліцаї забирали усіх чоловіків до п’ятдесяти років, зганяли їх до міста й не знали, що з ними робити; призовників не було кому приймати й озброювати, залякані вуйки нишком розтікалися з Ринку й верталися до своїх сімей… Один ґазда з Нараєва оповідав потім адвокатові Коковському, як він три доби переночував у своїй стодолі, соромлячись показуватися на очі рідній жінці — невмундированим і неушкодженим, — таж вона позавчора умлівала, проливаючи потоки сліз, які, певне, й досі не висохли, то хай хоч три дні ще потужить. Кінець кінцем усі мобілізовані селяни вернулися додому й перечікували лихо в клунях, зате з примежних сіл увійшли до міста польські колоністи, які ніяк не могли повірити, що Польща розпадається.
Ішли юрбами в цивільному, деякі в рогатівках, хтось ніс на плечах мисливську рушницю, інший тарганив важкого австрійського "верндля" з одним набоєм у магазині, ще хтось хизувався заржавілою шаблею — і всі войовничо вигукували: "Niema Polski bez Gdańska! Nie damy ni gudzika!"3, а колона "стшельців" горланила бойову пісню, щойно складену "Jedziemy z Kozowy do Berlina zastrelić Hitlera, skurwy syna!"4.
У той мент патріотичного галасу із церкви Святої Трійці висипав народ і почав скандувати "Слава Україні!", "Хай живе Карпатська Україна!"; колоністи і "стшельци" вмить оточили натовп й почали бити людей палицями, прихожани навалом відтіснили нападників аж до ратуші; тоді в людей полетіло каміння, й коли один влучив у пароха отця Бачинського, оскаженілий люд зім’яв напасників і розпорошив їх по бічних вуличках…
Спокій у місті тривав недовго. Франц і Яків, які стояли біля ратуші, враз побачили: з Адамівки рушила похоронна процесія, попереду якої крокував із шаблею наголо постерунків Ян Лєґуміна, за ним "стшельци" несли оббиту чорним крепом домовину, на якій білою фарбою було написано "Ukraina zmarła"5; колона зупинилася навпроти Народного дому й затягнула "Вічную пам’ять".