То був грот. Мандрівники передихнули, й кожен думав, що так, як щойно вони, відступали, певне, партизани перед облавою — може, таке відбувалося саме тут; а град лупив по навислій скелі, мокрі до нитки хлопці зазирали в небо, яке, спадаючи долі, наколювалося на списи смерек й чорнотою розповзалося по землі.
Буря стихла так само несподівано, як і почалася, тучі позникали в ізворах, а в небі засиніли тихі озерця — то пробивалася небесна синява крізь знесилені хмари.
Мирон з Йосафатом роздивлялися, куди їх занесло: сховок був надійний, ніби джаканом пролупаний у стіні гори; вони дякували долі, що врятувалися, й перечікували, поки дощ зовсім зупиниться. У гроті було сухо, патиччя, чатиння й листя шурхотіли під ногами, Йосафат вийняв з кишені сірники, які, на диво, не замокли, й заходився згрібати на купу суш, щоб запалити ватру й хоч трохи зігрітися після градового холоду, — як раптом з боку сонця впали на дно грота дві людські тіні, хлопці оглянулися й завмерли: перед ними стояв озброєний молодий партизан, а до нього тулилася струнка дівчина в кептарику.
"Стійте… — тихо проказав партизан, він довго міряв очима зайшлих, врешті спинив погляд на Миронові. — Хто ви?"
Мирон зрозумів, що звідси вони живими вже не вийдуть: градобій загнав їх до партизанської криївки.
"Ми студенти, — видавив з горла. — Заблудилися, а тут град…"
Обличчя партизана було суворе й непроникне, а біла дівчина в кептарику стояла, схилившись до його плеча; вони обоє здались Миронові нероздільною істотою, яка у такій сув’язі мала бути удвоє сильнішою, щоб витримати відлюдне осамотнення в диких недеях й мати силу боротися з вічною загрозою для життя… Миронові туск здавив серце, коли подумав про приреченість цієї пари — і що спонукало їх стати до нерівного двобою з диявольською силою, яка залила з краю в край Карпатські гори, — ненависть чи любов, а певне, і одне, і друге в нероз’єднаній іпостасі; в симбіозі добра і зла стоять вони до кінця, мов смертники… Яка ж велична любов мусить єднати їх — готових разом жити, воювати і вмирати!..
Ці думки відігнали від Мирона страх: де любов, там мусить знайтися місце й для милосердя, а Йосафат тремтів, збагнувши безвихідь, — і хай би щось промовив партизан, ба ні, тільки проймав хлопців пронизливим поглядом, та врешті він пересуває автомат з грудей за плече, відривається від дівчини й ступає крок до мандрівників.
"Ти маєш щастя, Шинкарук, що я тебе впізнав, — промовив. — І твого товариша теж, хоч прізвища його не пам’ятаю. Ми за німців ходили до Коломийської гімназії, я знав усіх старших гімназистів. Ви ж не звертали на молодших уваги, тому мене не пригадуєте…"
Дівчина, почувши цю мирну розмову, полегшено зітхнула, і її уст діткнулася скупа усмішка; вона розстібнула кептарик, присіла на камінь, й тоді Мирон побачив, як з її шиї долі по сорочці потекли струмочки бісеру, насиляного на малинову стяжку; тих струмочків було два і кожен спливав окремо, не віддаляючись один від одного; зелені потічки несли на собі багряні ромбики, ніби то човники мчали вниз по воді поміж синіми брижами кривульок, врешті зелена повінь полишила за собою флотилію узорів, й різнокольорова бурхать вихопилася, немов через греблю, тороками на сорочку.
Дівчина помітила, як незнайомець задивлявся на її ґердан, вибачливо, мовляв, я не винна, що він такий розкішний, — мовила: "То мені неня зсиляла", — та вмить збагнувши, що тут не про жіночі прикраси йдеться зараз, опустила голову, наслухаючи, як поведеться розмова.
"Ви мене не пригадуєте, — вів далі партизан, — і це добре. Я ж мав би залишити вас тут назавше, мабуть, здогадуєтеся, що потрапили в моє гніздо… Та я вірю вам, що не наведете сюди большевію, а втім, ви й не знаєте входу до печери… Можете йти, тільки не оглядайтеся. Вийдете он цією стежечкою на гору, а звідти видно Завоєли… Ще хочеш щось мені сказати?" — пильно глянув на Мирона.
"Ти Андрусяк?" — боязко запитав Шинкарук, а Йосафат боляче штовхнув його в бік: ще договоришся!
"Не вгадуй, не треба, — наморщив чоло партизан. — А чому ти так подумав?"
"Ну, про Андрусяка повсюдно говорять. А ти…"
"Добре, що говорять. Хай знають зайди, що сидять вони коростою на нашому тілі, і хтось таки готує на них сірчану мазь".
"А довго так витримаєш?"
"До смерті", — усміхнувся партизан.
"І вона з тобою?" — кивнув на дівчину.
"А нам удвох смерті не буде. Ми ще вернемося колись до людей, і нас впізнають".
"Суворе в тебе щастя…"
"Але щастя".
Коли сходили з Ґрегота на діл, сказав Йосафат, ще добре не отямившись від пережитого:
"Надто високою ціною твориться легенда".
"Не легенда твориться, а держава", — сухо відказав Мирон.
"Держава?"
"Так, незалежна українська держава".
…Мирон обережно діткнувся до ґердана, що висів на цвяшку під образом Страстей Господніх, повів пальцем по бісеринках, які утворювали багряні човники, та вони вже навіки сіли на мілину, а зелена повінь скаламутилася й зупинилася — тороки на ґердані зітліли.
"Не мучте себе, пане Мироне, — почув він за собою Ганнин голос. — Я потім усе вам розповім".
Оглянувся й аж руку підвів, заслоняючи долонею очі: перед ним стояла та сама вродлива молодиця, до якої вони з Йосафатом попросилися на ніч, коли спустилися з Ґрегота й попрямували до найчепурнішої космацької хати, що стояла на белебні біля церкви. Молодиця була зваблива і хтива, вона не соромлячись запрошувала хлопців до постелі; я ж була безнадійно самотньою, — мовчки виправдовувалась тепер Ганна перед Мироном, — і добре, що ні один з вас не прийшов до мене поночі, хто ж би то міг замінити мені Чарноту; і як я втримався — дурень дурнем, — шкодував ще й тепер Мирон, проте жаль поволі покидав його, бо космацька вродливиця на очах перемінювалася в стару жінку із слідами давньої краси, захованої нині за зморшками на обличчі.
"Я вже все знаю, Анно, — промовив. — Ми зайшли до вас з Ґрегота після того, як зустрілися з ними. І цей ґердан я бачив на ній".
"Діти мої… — зітхнула Ганна й змахнула зі щоки сиву сльозу. — Немає їх…"
"Не говоріть такого, Анно, вони живуть. Так мені сказав тоді молодий партизан: "Удвох нам смерті не буде". Й повернулися нині ваші діти…"