"Поки що".
Й Ганна сказала, ніби між іншим, щоб якось здолати відчуження, що пролягло між нею й Василем:
"У мене мешкає дівчина, може, ти й знаєш. Донечку маю… Ходить тепер на курси санітарів до старшинської школи на Завоєлах. Скоро прийде. Аби лишень чого не трапилося по дорозі… Почекай, почекай, Васильку, — мовила зраділо, поглянувши у вікно. — Вже йде".
Почулися в сінях дрібні кроки, тихо відчинилися двері, й до світлиці увійшла вона — біла віла. Та сама, яка колись у альтанці, в садочку професора Симотюка, водно читала книжку.
Василь відклав з колін автомата, схопився з лавиці, кинувся до порога й закам’янів перед дівчиною, яка в незмірному подиві заперечливо похитувала головою.
"Не може цього бути… То ти, Васильку?"
"Ліда! — скрикнув Василь, схопивши в обійми дівчину. — Лідуся… І ти тут?"
Ганна дивилася на них і шепотіла:
"Бог добрий… Ще зазнає моя доня хоч крихту любові… Який же ти ласкавий до нас, Господи!"
VI
Ранок зітхнув леготом й заторохтів листям трепети біля воріт. Гості ще спали, а сонце вже піднялося на добру кочергу, спивало росу з трав і квітів, крізь відчинені вікна вливався до кімнат запаморочливий запах стиглого літа.
Ганна поралася на кухні, готувала сніданок і сама собі не могла пояснити: спала вона цієї ночі чи ні — і все те їй наснилося чи продумалося в напівсні… Боялася чимось дзенькнути — баняком або ложкою, хай гості добре відпочинуть, й не знала, що у світлиці, вже зібраний, стояв перед божницею Мирон Шинкарук і не відривав очей від ґердана. Аж тепер він остаточно впізнав прикрасу й достеменно згадав, де її вперше побачив. А Йосафат ще вчора, видно, догадався: перед сном дотикнувся до ґердана й значуще позирнув на Мирона, так нічого й не сказавши…
Тільки їх два з Боднарівки залишилися в краю. А села не стало, витерлося воно назавше з районних списків — й напевне старі пожарища вже вкрилися дикорослям або поросли сивою бучиною, бо майже півстоліття минуло відтоді, як червонорубашний загін майора Моліна пустив Боднарівку, а згодом і сусідню Сакатуру з димом, й ті села зникли з людської пам’яті, забули про них і власть імущі, а тому професор Юлинин і письменник Шинкарук вважалися людьми нізвідки — з міфічного Запруття, й ніхто ніколи не докопувався до їхнього родоводу, бо в нещасті щастя їх постигло: навіть шнурові книги в сільрадах згоріли. Так пропадає пам’ять по сім’ях, родах і народах.
Тож Йосафат шукав свого начала в таємничих математичних нетрях, і була та глибінь бездонною, мов космос, вічною, як деміург, й щораз то впевненіше переконувався студент фізико–математичного факультету, що він, єдиний з усіх свідомих істот на планеті, які теж належать до всесвіту, зумів визначити в ньому свої координати, й маловартними здавалися йому пристрасті, що спонукують людство до жорстоких воєн у пошуку земного місця; поглядаючи з глибин вічності, Йосафат вважав суспільні, ідеологічні, релігійні, національні, державні догми марними перед величчю космічного простору, який володіє началом людського духа і яким людський дух спроможний заволодіти, якщо збагне його вічність.
Обидва хлопці мешкали в гуртожитку в одній кімнаті — у добрій злагоді, такі несхожі характерами й уподобаннями; обидва в суботні й недільні вечори ходили підробляти вантажниками на товарні стації Головного двірця та Підзамча, обидва до знемоги гарбали знання у бібліотеках, а у вільний час гаряче сперечалися. Мирон намагався стягнути приятеля з верховіть космосу на грішну землю: та Йосафатова свобода здавалась Миронові ідеалістичною — Йосафат брав її в послуги для самозаспокоєння, для втечі від жорстокостей життя, для загоювання болю від втрати всього того, що колись було йому рідне, любе, кохане, і та втеча в абстракцію лікуючи спороджувала в ньому нігілізм, зверхню самодостатність, а щонайгірше — родову байдужість.
"Я хочу, щоб люди зрівнялися в пізнанні всесвітньої гармонії", — говорив Йосафат.
"Рівність можлива тільки в стаді", — відповідав Мирон.
"Ти маєш на увазі рівність матеріальну, я ж кажу про нашу рівнозначність перед деміургом".
"А чому не перед пам’яттю, сумлінням, людським судом?"
"Людський суд — то насильство над особистістю, хіба ти не бачиш цього довкруж?"
"Бачу. Але ти говориш про злочинне насильство".
"Звичайно. Бо є ще насильство над самим собою — це удосконалення душі".
"Для чого прагнеш удосконалювати душу?"
"Для пізнання космічного тайнопису. І в цьому мені допоможе не література, а математика, фізика, астрономія".
Мирон кипів:
"Та як же без духовного ґрунту зможеш удосконалити душу? Ти хто, Йосафате, уламок метеорита, продукт живої космічної пилинки, яку приніс на своєму вістрі з небесних глибин сонячний промінь, щоб у благодатному земному середовищі з неї витворилася мисляча істота?"
"Можливо… А хіба краще вважати своїм предком горилу?"
"Краще, бо в такий спосіб хоч щось дізнаюся про свій родовід. Мисляча істота тільки тому мисляча, що здатна витворити в собі пам’ять, що в ній живуть не магічні знаки всесвітньої вічності — холодні, як абсолютний нуль, а земні образи".
"Я волів би їх нарешті позбутися… Вони — безплотні, нереальні — водно переслідують мене, мучать у снах, але їх більше на світі нема і не буде, то для чого мені та ілюзорна пам’ять про них?"
"І ким ти станеш, коли до решти позбудешся родової пам’яті? Особиною, неспроможною реагувати на біль і втіху, механізмом, не здатним затямити живих рис найдорожчих облич — діда Федора, Наталки Слобідської… І не вчуєш ніколи дзумкотіння бджоли з вітцівської пасіки, весільного співу в Залуцькому лісі нещасної Оксани, яка через любов повісилася на своїй косі, моторошного завивання баби Лісної в зимовій глушині в Язвинах… І ніколи не вийде до тебе з узлісся прекрасний олень з розумними людськими очима, і ти не даси йому полизати із своєї жмені солодкої солі… Бездухом хочеш стати?"
"Ти читаєш мені зараз напам’ять пасаж із свого роману "Кривавий тан", правда? Ти пишеш ту книгу вдень і вночі, і я тебе розумію, бо іншого способу самовираження не знаєш. Я ж у цей самий час відчитую мову математичних формул, і ті секрети самопізнання тобі недоступні…"