— Борони нас Боже попасти йому в руки.
— Він сам себе занапастив. Чигирин усупереч гетьманському наказові покинув, із князем–воєводою руським зчепився. Йому нічого не лишається, як іти до Хмельницького. Та тільки він присмиріє, якщо Хмельницького поб'ють, а це вже могло статися. Жендзян за Кременчугом війська зустрів, які ведуть на Хмеля Барабаш і Кричевський, а, крім того, пан Стефан Потоцький суходолом із гусарами йшов, але Жендзян у Кременчузі десять днів, поки чайку лагодили, просидів, тож, поки він до Чигирина дістався, битва мала вже відбутися. Ми вістей із хвилини на хвилину чекали.
— Отже, Жендзян із Кодака листи привіз? — запитала Гелена.
— Аякже, були листи від пана Скшетуського до княгині й до тебе, але Богун їх перехопив і, про все із них довідавшись, тут же Жендзяна порубав і Курцевичам помститись подався.
— О, нещасний пахолок! Через мене він кров свою пролив!
— Не журися, мила панно. Виживе.
— Коли ж це сталося?
— Учора вранці. Богунові чоловіка вбити — все одно що комусь іншому келих вина випити. А ричав він, коли листи прочитав, так, що увесь Чигирин трясло.
Розмова на хвилю урвалася. Вже майже зовсім розвиднілося. Рожева зоря, облямована ясним золотом, опалами і пурпуром, займалася на східному боці неба. Повітря було свіже, бадьористе, коні почали весело форкати.
— Ну, рушаймо з Богом, мерщій! Коники відпочили, і часу гаяти не можна, — мовив пан Заглоба.
Вони знову пустилися чвалом і летіли без спочинку з півмилі. Зненацька попереду з'явилася якась темна цятка, що наближалася з незвичайною швидкістю.
— Що це може бути? — сказав пан Заглоба. — Помаліше їдь. Це вершник.
І справді, на повному скаку наближався якийсь вершник.
Пригнувшись у сідлі, припавши обличчям до кінської гриви, він шмагав іще нагаєм свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.
— Що це за дідько може бути і чого він так летить? Ох і мчить! — мовив пан Заглоба, дістаючи з кобури при сідлі пістоль, аби про всякий випадок бути готовим.
Тим часом гонець був від них уже кроків за тридцять.
— Стій! — вигукнув пан Заглоба, наводячи пістоль. — Хто ти такий?
Вершник на повному скаку осадив коня і підвівся у сідлі, але, щойно глянувши, крикнув:
— Пан Заглоба!
— Плесневський, слуга чигиринського старости? А ти що тут робиш? Куди так летиш?
— Ваша милость! Повертай і ти за мною. Біда! Гнів Божий! Суд Божий!
— Що сталося? Кажи!
— Чигирин запорожці взяли. Хлопи шляхту ріжуть, суд Божий!
— Во ім'я Отця, і Сина! Що ти кажеш... Хмельницький?
— Пана Потоцького вбито, пана Чарнецького заполонено. Татари йдуть із козаками. Тугай–бей!
— А Барабаш і Кричевський?
— Барабаш загинув, Кричевський перекинувся до Хмельницького. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів, Хмельницький — сьогодні вдень. Сила страшна. Край у вогні, селяни скрізь бунтують, кров ллється! Тікай, ваша милость!
Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рот і був такий ошелешений, що слова не міг вимовити.
— Тікай, ваша милость! — повторив Плесневський.
— Єзус–Мар'я! — застогнав пан Заглоба.
— Єзус–Мар'я! — повторила Гелена і вибухнула плачем.
— Тікайте, бо нема часу.
— Куди? Куди?
— До Лубен.
— А ти туди мчиш?
— Атож. До князя–воєводи.
— От лиха година! — вигукнув пан Заглоба. — А гетьмани ж де?
— Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевно б'ється з ними.
— Кривоніс чи Прямоніс, болячка б його взяла! То нам нема чого їхати?
— До лева у пащу, ваша милость, на згубу лізеш.
— А тебе хто до Лубен послав, пан твій?
— Пан мій попрощався з життям, а мені кум мій, котрий зараз із запорожцями, життя врятував і втекти допоміг. А до Лубен я із власного розуму їду, бо навіть не знаю, де сховатися.
— Обминай Розлоги, бо там Богун. Він теж до бунтівників хоче пристати.
— О Боже! Рятуйте! У Чигирині кажуть, що от–от і на Задніпров'ї чернь підніметься!
— Може й таке бути! Може бути! Їдь же, куди хочеш, де тобі подобається, а мені вже годі про свою шкуру думати.
— Так я і вчиню! — відповів Плесневський і, стьобнувши коня нагаєм, рушив.
— Тільки ж обминай Розлоги! — крикнув йому навздогін пан Заглоба. — А якщо спіткаєш Богуна, не кажи, що мене бачив, чуєш?
— Чую, — відповів Плесневський. — Із Богом!
І помчав, ніби від погоні.
— Ну! — промовив пан Заглоба. — От тобі й маєш! Вивертався я із різних оказій, але в таких іще не бував. Попереду — Хмельницький, позаду — Богун, і якщо це справді так, то я й копійки щербатої не дам ні за свій перед, ні за свій зад, ні за всю свою шкуру. Либонь, я дурницю зробив, що в Лубни з тобою, мила панно, не втік, але про це вже пізно говорити. Тьху! Тьху! Всі мої мізки не варті зараз того, щоб ними чоботи шмарувати. Що ж робити? Куди податися? У всій оцій Речі Посполитій нема, напевно, кутка, де чоловік своєю, не дарованою смертю міг би піти зі світу. Дякую за такі подаруночки — нехай їх інші беруть!
— Ваша милость! — мовила Гелена. — Я знаю, що двоє моїх братів, Юр і Федір, у Золотоноші. Може, від них нам буде якийся порятунок?
— У Золотоноші? Постривай–но, мила панно. Запізнався і я в Чигирині з паном Унежицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна і Чорнобай. Але це звідси далеченько, далі, ніж до Черкас. Що ж робити?.. Якщо більше нема куди, то втікаймо й туди. Але тоді треба з'їхати з битого шляху — степом і лісами пробиратися безпечніше. Аби хоч на тиждень отак зачаїтися де–небудь, навіть у лісах, може, гетьмани за цей час розправилися б із Хмельницьким і в Україні стало б спокійніше...
— Не на те нас Господь із рук Богунових урятував, щоб ми загинули. Надійся, ваша милость.
— Постривай, мила панно. У мені знову начебто дух міцнішає. Бували ми в різних тарапатах. Якось, коли буде вільніше, я розкажу тобі, мила панно, що зі мною в Галаті сталося, з чого ти відразу збагнеш, у якій я і тоді був скруті, а все–таки власним розумом тієї небезпеки уникнув і цілий лишився, хоч борода моя, як бачиш, посивіла. Одначе нам треба зі шляху з'їхати. Повертай, мила панно... Отак! А ти, мила панно, конем як найвправніший козачок їздиш. Трави високі, жодне око нас не помітить...
І справді, трави, по тому як вони заглиблювалися у степ, дедалі вищали, і зрештою вершники потонули в них зовсім. Але коням важко було йти у цій плутанині тонких і товстих, а часом гострих і колючих стебел. Тому вони швидко геть утомилися.