Тугай–бей увійшов першим, за ним Хмельницький із булавою гетьмана запорозького війська в руці. Звання це він носив відтоді, як повернувся з Криму із виклопотаними у хана підкріпленнями. Юрба тоді понесла його на руках і, відбивши замок на військовій скарбниці, вручила йому булаву, стяг і печатку, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він неабияк змінився. Видно було, що він тепер уособлює собою страшну силу всього Запорожжя. Це вже був не скривджений Хмельницький, що втік на Січ через Дике поле, а Хмельницький — гетьман, кривавий демон, велетень, котрий помщається мільйонам за свою кривду.
І все–таки ланцюгів він не розірвав, а ще надів на себе нові, важчі. Це було видно з його стосунків із Тугай–беєм. Цей запорозький гетьман у серці Запорожжя посідав друге місце після татарина, покірно терпів його гордовитість і зневажливе понад усяку міру ставлення. Це були стосунки ленника і зверхника. Але так мало бути. Хмельницький усім своїм впливом серед козаків завдячував татарам і хановій ласці, речником якої був дикий і лютий Тугай–бей. Але Хмельницький умів поєднувати свою незмірну гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з хитрістю. Це був лев і лис, орел і змія.
Уперше відтоді, як з'явилося козацтво, татарин почував себе як господар у центрі Січі — на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганина. От як усе змінилося.
Рада почалася. Тугай–бей усівся посередині на найтовщу купу шкур і, підігнувши ноги, заходився лущити соняшникове насіння, випльовуючи мокре лушпиння поперед себе на середину кімнати. По праву руч від нього сів Хмельницький із булавою, по ліву — кошовий, а отамани і депутація від товариства розташувалися далі попід стінами. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гамір і глухий, схожий на шум хвиль, гомін юрби, що зібралася просто неба.
Хмельницький заговорив :
— Милостиві панове! З ласки, благовоління і покровительства його світлості кримського царя, володаря багатьох народів, єдинокровного світилам небесним, із дозволу милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею відважного Війська Запорозького, упевнені в невинуватості нашій і справедливості божій, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди наші, які ми із християнською покорою, поки могли, терпіли від нещирих ляхів, комісарів, старост і економів, усієї шляхти і євреїв. Над кривдами тими ви вже, милостиві панове, і все Військо Запорозьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за невинуватість нашу і всього війська легше мені спитати було. Отож я, милостиві мої добродії, маючи це за велику ласку, його світлість царя про допомогу просити поїхав, яку він нам і подарував. Але, будучи втішений і веселий, я неабияк засмутився, почувши, що можуть бути поміж нами і зрадники, котрі з нещирими ляхами у зговір вступають і про нашу готовність їм доносять, і якщо це справді так, то покарані вони мають бути, милостиві панове, згідно з волею і розумінням вашим. А ми просимо, аби ви листи вислухали, які сюди від недруга нашого, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, а шпигуном будучи, і про готовність нашу й добру волю Тугай–бея, приятеля нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. А ще вам треба обміркувати, чи має бути й він покараний, як і ті, кому він листи привіз, про які кошовий, як вірний приятель мені, Тугай–бею і всьому війську, негайно ж нас повідомив.
Хмельницький замовк. Гомін за вікнами дедалі посилювався, тому військовий писар підвівся й заходився читати спершу лист князя до кошового отамана, що починався словами: "Ми, божою милостю, князь і пан у Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі й таке інше, воєвода руський і таке інше, староста і таке інше". Лист був чисто діловий. Князь, прочувши, що з лугів стягаються війська, питав отамана, чи це правда, і заодно закликав його заради спільного спокою від цього відмовитися. Хмельницького ж, якщо стане Січ підбурювати, щоб комісарам видав, котрі самі теж про це спитають. Другий лист був від пана Гродзицького, теж до великого отамана, третій і четвертий Зацвіліховського і старого черкаського полковника до Татарчука і Барабаша. У всіх не було нічого такого, що могло б дати приключку запідозрити особу, якій лист було адресовано. Зацвіліховський тільки просив Татарчука потурбуватися про подавця листа і допомогти йому у всьому, хоч би про що посол попросив.
Татарчук полегшено зітхнув.
— Що скажете, милостиві панове, про ці листи? — запитав Хмельницький.
Козаки мовчали. Усяка рада, доки горілка не розігріла голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не хотів першим брати слово. Як люди прості, але хитрі, вони чинили так, боячись вихопитися з чимось, що потім підняло б промовця на сміх або приліпило б до нього на все життя глумливу кличку. Бо так воно повелося на Січі, де при якнайбільшій простакуватості була надзвичайно розвинута пристрасть до висміювання, так само як і побоювання стати посміховиськом.
От тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:
— Кошовий отаман — наш брат і щирий приятель. Я йому так вірю, як собі самому, а якщо хто скаже щось інше, той сам зраду задумує. Отаман — друг давній і вояк надійний.
Сказавши це, він підвівся й поцілував кошового.
— Милостиві панове! — відповів на це кошовий. — Я війська збираю, а гетьман хай веде. Що ж до посла, то раз його послали до мене, отже, він мій, а якщо він мій, то я вам його дарую.
— Ви, милостиві панове–депутація, уклоніться отаманові, — мовив Хмельницький, — бо він чоловік справедливий, і йдіть сказати товариству, що якщо хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту виставив, він сам наказав ловити зрадників, котрі до ляхів ідуть. Ви, панове–депутація, скажіть, що не він зрадник, що він найліпший з усіх нас.
Панове–депутація низько вклонилися спершу Тугай–беєві, котрий увесь цей час із якнайбільшою байдужістю лущив своє насіння, потім Хмельницькому, далі кошовому — і вийшли надвір.
За хвилю радісні вигуки за вікнами дали знати, що депутація наказ виконала.
— Нехай живе наш кошовий! Нехай живе кошовий! — кричали захриплі голоси з такою силою, аж стіни, здавалося, ходили ходором.