— Запишуть тебе з нового кварталу. То ти і в Переяславі був?
— Був. Але Богуна там не знайшов. Старий полковник Лобода занедужав. Подейкують, що невдовзі після нього Богун полковником стане... Але там діється щось дивне. Семенів лише жменька в хоругві зосталася — решта, кажуть, за Богуном потяглася або ж на Січ утекла, і це, мій добродію, річ важлива, бо там, здається, заколот якийся визріває. Я страшенно хотів бодай що–небудь дізнатися про Богуна, але мені сказали тільки те, що він на руський берег переправився. Ет, думаю, якщо так, то наша панянка від цього харцизяки в безпеці — і повернувся.
— Ти добре впорався. А пригоди ніякої в дорозі не мав?
— Ні, мій добродію, от тільки їсти мені страшенно хочеться.
Жендзян вийшов, а намісник, залишившись наодинці, знову почав перечитувати Гелениного листа і до вуст притискати ці дрібненькі літери, далеко не такі досконалі, як рука, що їх написала. Упевненість увійшла в його серце, і він міркував собі так: "Дороги невдовзі підтряхнуть, аби тільки Бог дав погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже напевно мене не зрадять. Розлоги я їм віддам, ще й свого доточу, аби тільки зіроньку мою кохану дістати..."
І, швидко нарядившись, із прояснілим обличчям, із переповненими від щастя грудьми йшов він до каплиці, щоб передусім Богові за добру новину покірно віддячити.
РОЗДІЛ VI
По всій Україні й Задніпрянщині почали зриватися вихори, мовби провіщаючи близьку бурю: якісь дивні чутки котилися від села до села, від хутора до хутора, ніби рослина, яку восени вітер степом жене і яку в народі називають перекотиполем. У містах перешіптувалися про якусь велику війну, хоч ніхто й не знав, хто і з ким воюватиме. І все–таки щось назрівало. На обличчях людей з'явилася тривога. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоч весна прийшла рання, тиха, тепла, а над степом давно дзвонили жайворонки. Вечорами люди в селах збиралися юрбами на дорогах і півголосом розмовляли про страшні речі. Сліпців, що блукали з лірами й піснею, розпитували про новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски у небі й здавалося, що місяць, червоніший ніж завше, сходить із–за борів. Ворожбити провіщали поразку або смерть короля — і все це було тим дивніше, що до цих земель, які здавна звикли до тривог, битв, набігів, страх нелегко міг доступитися; певно, якісь надзвичайно зловісні вихори почали носитися в повітрі, оскільки тривога стала повсюдною.
Тим важче, тим задушливіше було від того, що ніхто не міг цієї небезпеки пояснити. Проте серед зловісних віщувань два особливо вказували, що й справді загроза існує. По–перше, нечувана безліч дідів–лірників з'явилася по всіх селах і містах, і були з–поміж них люди чужі, нікому не відомі, про яких шепотілися, що то діди несправжні. Волочачись повсюди, вони таємничо сповіщали, що день суду і гніву Божого вже близько. По–друге, низові почали страшенно пити.
Друге віщування було ще небезпечніше. Січ, стиснута в надто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей: походи відбувалися не часто, тож степом козак прохарчуватися не міг, і тому безліч низових розбредалася щороку по заселених місцях у мирний час. Повно їх було по всій Україні, ба навіть у всій Русі. Одні наймалися у старостинські загони, другі шинкували горілку по дорогах, треті торгували й ремеслували в селах і містах.
Майже у кожному селі стояла віддалік хата, у якій мешкав запорожець. Дехто з них мав у хаті дружину й господарство. І запорожець цей, будучи чоловіком битим і тертим, іноді ставав добротворцем для села, в якому жив. Не було кращих від запорожців ковалів, колісників, стельмахів, дубильників, воскобоїв, рибалок і мисливців. Козак усе вмів і все робив — хоч дім поставити, хоч сідло пошити. Зазвичай це були люди неспокійні, бо жили життям тимчасовим. Хто хотів зі зброєю в руках винести комусь вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, тому треба було тільки кинути клич, і молодці зліталися враз, як круки на труп. Їхніми послугами користувалася і шляхта, і східне духовенство, де всі один з одним сперечалися і позивалися, та, коли таких справ бракувало, молодці тихо сиділи по селах, працюючи до змору і в поті чола добуваючи хліб насущний.
Часом це тривало рік, часом два, аж поки враз долинала чутка або про якийся великий похід, або про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, або, зрештою, польських паненят на Волощину, і тоді всі ці колісники, стельмахи, ковалі, дубильники, воскобої кидали свої мирні заняття і спершу починали пити на смерть в усіх українських шинках.
Пропивши все, вони починали пити наборг, не на те, що є, а на те, що буде. Майбутня здобич мала оплатити гулянку.
Це явище повторювалося з такою постійністю, що згодом досвідчені українці казали: "Ага, шинки трясуться від низовиків — в Україні щось готується".
І старости негайно зміцнювали в замках залоги, насторожено до всього придивляючись, вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей у міста.
Отож тієї весни козаки почали пити, як ніколи, розтринькуючи наліво й направо все нажите добро, і до того ж не в одному повіті, не в одному воєводстві, а по всій Русі, від краю і до краю.
Щось, либонь, і справді готувалося, хоч самі низові, схоже, до пуття не знали, що. Заговорили про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, котрі втекли за ним, але говорили й зовсім про інше. Уже хтозна–відколи ходили чутки про велику війну з поганинами, якої хотів король, щоб добрим молодцям здобичі примножити, але ляхи не хотіли, одначе тепер усі ці чутки змішалися і посіяли в душах людських неспокій і очікування чогось надзвичайного.
Неспокій цей проник і за лубенські мури. На таке заплющувати очі не годилося, чого якраз і не зробив князь Ієремія. У його державі неспокій справді не перейшов у бродіння, бо страх тримав у лабетах усіх, але по деякому часі з України почали докочуватися чутки, що то тут, то там селяни починають чинити опір шляхті, мордують євреїв, силоміць хочуть записатися в реєстр, аби з поганинами воювати, і що кількість утікачів на Січ дедалі зростає.